Подружився Журавель із Лисицею (Орудний відмінок однини). Запросила Лисичка його в гості. Поставила перед Журавлем тарілку з кашею (Орудний відмінок, це однинний іменник). Постукав він дзьобом по тарілці (давальний відмінок однини) та й пішов голодний.
Неправильно вжито прийменник у реченні:
д) Дуже добре, коли ми плачемо від радості.
Правильно: плачемо з радості.
Відповідь: д)
Мені три роки. Я намагаюся приборкати свій триколісний велосипед, але він чомусь не дуже мене слухається. Та мені все одно весело, бо мама й тато поруч, вони посміхаються, і я не просто сміюся, я заливаюся сміхом, мені так просторо й затишно.…Мені чотири роки. Тата чомусь немає. Мені хочеться плакати. Мама поруч зі мною, але в неї засмучені очі. Мені невесело.…Мені п’ять років. Тата все ще чомусь немає. І мами теж немає. Бабуся каже, що мама на роботі і щоб я був чемним хлопчиком. А ще каже, що життя дуже складне сьогодні. Чому воно складне, — я не розумію.…Мені шість років. Мама рідко дивиться на мене. У неї сумні очі, інколи вона довго дивиться кудись у вікно. Часом погляне на мене й скаж,е: «Викапаний батько», — й очі наповнюються слізьми. Нещодавно принесла від тьоті Валі шкільну форму. Я стану школярем. Ми йдемо до школи. У лівій руці букет, праву тримає мама. Хочеться швидше вручити комусь букет. І хочеться, щоб за другу руку мене тримав тато.…У мене, здається, все є, але багато чого немає. Немає маминого сміху, немає татових рук, немає вогнища біля річки. Про вогнище мені розповів мій шкільний товариш, як вони всі їздили до річки й там відпочивали. Я розумію, що всього цього немає тому, що тато і мама — не разом. Інколи бабуня сварить мене, коли я починаю рюмсати: «Ти не хлюпай тут і не капризуй. Ти — єдиний мужчина в сім’ї».…Наближається свято Нового року. Що ж то мені принесе Миколаи? Мама, як завжди, поспіхом каже: «Напиши Миколаю, який би подарунок ти хотів». Я довго думав і написав: «Святий Миколаю! Хочу на Новий рік побачити тата і щоб мама посміхалася». Як мама і веліла, я поклав листа на підвіконня, аби Миколай прийшов уночі й забрав мого листа.…Снігом замітає стежки. Незабаром Новий рік. Я чекаю. Мама якось загадково посміхається. Чекаємо тієї миті, коли стрілки зійдуться на дванадцяти…Дзвінок у двері. Я чимдуж біжу до дверей, хапаючись за всі наші защіпки. Серце неймовірно калатає… Відчиняю… Я відразу впізнав його — мій тато! Він якось зачудовано й розгублено дивиться на мене, потім хапає мене на руки, обнімає мене й маму.<span>— Я більше ніколи від вас не піду! Ніколи! — Його очі стають вологими. — Я вас дуже-дуже люблю!</span>
Славетна київська ікона святого Миколая, відома під назвою „Миколи
Мокрого", протягом століть була головною святинею Софійського собору і
першою чудотворною іконою на Русі.
Святий Миколай (Микола)
Чудотворець, архієпископ Мірлікійський (IV ст.), котрий уславився ще за
життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на
Русі, а згодом в Україні, винятковою популярністю і пошаною, набуваючи
статусу національного народного святого. Глибинні джерела цього
всенародного шанування пов'язані з діяльністю князя Володимира -
хрестителя Русі і Десятинною церквою. Тому саме в Києві формувався,
уславлювався та звідси розповсюджувався культ святителя. В столиці Русі
було встановлено суто Київське руське свято на честь перенесення його
мощів у 1087р. з міста Міри в Малій Азії до Італійського міста Барі. На
київському терені народжувались місцеві легенди про чудеса св. Миколая
як апокрифічні, так і ті, що увійшли до канонічної житійної літератури.
Особливою популярністю користувалось „Чудо про немовля в Києві", що
датується дослідниками не пізніше 1091 року. Легенда розповідає про
подружжя, яке відправилось на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і
Гліба на день їх пам'яті. Повертались вони до Києва по Дніпру в човні. В
дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки
дитини звернулись до св. Миколая, „велику віру до нього маючи", з
проханням про допомогу. І справді, наступного ранку дитина була знайдена
неушкодженою
на зачинених зовні полатях Софії Київської під іконою св. Миколая: "...дитя лежаще мокро перед образом св. Николая".
Відтоді ця ікона одержала назву Миколи Мокрого. Містилась вона на хорах
Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, праворуч від
царських врат, займаючи місце храмового образу.
Професор А.Прахов,
який досліджував ікону у 1882 р. напередодні реставрації, датував її X
сторіччям. Тогочасні дослідники, як і А.Прахов, вважали, що ікона мала
візантійське походження і була сучасною хрещенню Русі за Володимира.
У 20-ті роки ікона Миколи Мокрого була ще раз реставрована фахівцями
реставраційних майстерень Всеукраїнського музейного Містечка і знову
розміщена в Софійському соборі. З цього приводу М.Макаренко писав: "...в
дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи Мокрого, чудовий
мистецький твір, найвидатніший із зразків т.зв. станкового малярства,
який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів XI та XII
віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і
художнім своїм виконанням. ... Належить вона не пізніше як XIV століттю,
а можливо і ранішій добі"
Гарнесенький - гарн - корінь, -есеньк - суфікс, ий - закінчення;