Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила довге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх попередників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється творчістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.
«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.
Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної класики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед великих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтаєва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.
Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема кохання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і покірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єдиний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,—
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(«Эта встреча никем не воспета…»)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періоду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світової війни став вірш «Утіха».
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной Польше
Не найдешь могилы его…
Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної нестабільності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорстоке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед суспільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены — и это знаем сами —
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(«Нам свежесть слов и чувства простоту…»)
Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозвучав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи-щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: пошуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової трагедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих потрясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилився у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни злочинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под защитой чуждых крыл —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(«Та к не зря мы вместе бедовали…»)
Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки проходив на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
<span>Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.</span>
Прочитав повесть А.С. Пушкина «Капитанская дочка», понимаешь, что одной из тем этого произведения является тема чести и бесчестия. В повести противопоставлены два героя : Гринев и Швабрин – и их представления о чести. Эти герои молоды, оба они дворяне. ДА и попадают в это захолустье (Белогорская крепость) не по собственной воле. Гринев – по настоянию отца, который решил, что его сыну необходимо «потянуть лямку, да понюхать пороху…» А Швабрин попал в Белогорскую крепость, возможно, из-за громкой истории, связанной с дуэлью. Мы знаем, что для дворянина дуэль – это способ отстоять честь. И Швабрин, в начале повести, кажется, человеком чести. Хотя с точки зрения простого человека, Василисы Егоровны, дуэль – это «смертоубийство». Такая оценка позволяет читателю, который симпатизирует этой героине, усомнится в благородстве Швабрина.
<span> Судить о человеке можно по его поступкам в трудную минуту. Для героев испытаниями стал захват Белогорской крепости Пугачевым. Швабрин спасает свою жизнь. Мы видим его «подстриженным в кружок, в казацком кафтане, среди мятежников». А во время казни он что-то шепчет Пугачеву на ухо. Гринев же готов разделить судьбу капитана Миронова. Он отказывается целовать руку самозванцу, потому что готов «предпочесть лютую казнь такому унижению…». </span>
<span> По-разному они относятся и к Маше. Гринев восхищается, уважает Машу, даже пишет стихи в ее честь. Швабрин, наоборот, смешивает имя любимой девушки с грязью, говоря «ежели хочешь, чтоб Маша Миронова ходила к тебе в сумерки, то вместо нежных стишков подари ей пару серег». Швабрин клевещет не только на эту девушку, но и на ее родных. Например, когда говорит «будто бы Иван Игнатьич был в непозволительной связи с Василисой Егоровной..» Становится понятным, что Швабрин, на самом деле не любит Машу. Когда Гринев примчался освободить Марью Ивановну, он увидел ее «бледную, худую, с растрепанными волосами, в крестьянском платье» Вид девушки красноречиво говорит о том, что ей пришлось пережить по вине Швабрина, который мучил ее, держал в заточении и все время угрожал выдать ее мятежникам. </span>
<span> Если сравнить главных героев, безусловно большее уважение вызовет Гринев, потому что несмотря на молодость он сумел вести себя достойно, остался верен себе, не опозорил честное имя отца, защитил любимую. </span>
<span> Наверное, все это и позволяет назвать его человеком чести. Чувство собственного достоинства помогает нашему герою на суде в конце повести спокойно глядеть в глаза Швабрину, который, потеряв все, продолжает суетится, пытается оклеветать своего врага. Давно, еще в крепости, он преступил границы, определенные честью, написал письмо – донос, отцу Гринева, пытаясь разрушить только зародившуюся любовь. Поступив бесчестно один раз, он не может остановится, становится предателем. И потому Пушкин прав, говоря «береги честь смолоду» и делая их эпиграфом ко всему произведении.</span>
Если ты хорошо рисуешь просто найди в интернете и нарисуй , а если плохо то тоже возьми в интернете найди его напечатай , поднеси к окну подложи лист на котором будешь рисовать и срисуй все просто
Прости за непоставленный знак препинания
Тема: зображення пана, який не зміг дати відповіді королю на його загадки і скористався допомогою козака.
Ідея: Засудження жадібності, безглуздя, невміння логічно мислити (пан); возвеличення кмітливості, винахідливості, рішучості (козак).
<span>
Основна думка: тільки той здобуває перемогу, хто працьовитий, безкорисливо допомагає іншим; у першу чергу в людині цінується не її матеріальне забезпечення, а розум.</span>