Что можно написать?
Образ Печорина, как писал сам Лермонтов в прологе, состоит из пороков современного человека. Этот образ не очень приятен другим, но Лермонтов находит забавным собирать эти качества в одном человеке, показывая его недостатки.
С самого начала этого романа, образ Печорина был двояк: в нем бились две стороны и это отчетливо видно читателям. Его черты собственника и тяжелая грусть, после смерти Бэллы и его слезы, истерика. Его попытки понравится княжне Мари и дуэль с Грушинским гроничят с осознанием о тоске Мари. Он знает как любит его Вера и отпускает ее. Находясь между двух огней, он не выберет не одну из этих дам, зная что у Веры уже есть муж, а Мари страдает. Его стремление заполучить свое в каждой части раскрывает нам его все больше.
В части "Фаталист" он не показывает не молейшей заинтересованности в играх Вулича. Печорин показывает свою сторону скептика и не верит в удачу. Но, опять таки в конце опровергает наше впечатление о нем ранее и бросается на огонь надеясь на ту же ложную удачу.
Образ Печорина, как таково - две остально разные стороны одного человека. Даже в пороках иногда находят добро и это показывается на примере Героя нашего времени. Каждый человек по разному смотрит на этого персонажа Лермонтова и мнение человека о Печорине зависет от самого читателя т является очень спорным, но интересным предметом для размышления
Тигр, о тигр, светло горящий Что за мастер, полный силы, Свил твои тугие жилы Кто впервые сжал клещами
Гневный мозг, метавший пламя?
Душевность как качество личности – способность поставить себя на место другого, с душевной щедростью, пониманием, мягкостью, нежностью и отзывчивостью воспринимать других, доброжелательно, с душевной чуткостью реагировать на потребности ума, чувств и воли окружающих.
<span>Шляхетність лицаря. Позбавлений спадщини розмовляє зі зброєносцями тих, хто влаштував турнір, на якому він одержав стільки лаврів. За законом ратного поля лицар, що здобув перемогу, забирає коня, зброю або одержує за них викуп. Лицар Позбавлений Спадщини чотирьом зброєносцям сказав, щоб вони передали шляхетним лицарям привіт і його намір взяти викуп, але він візьме тільки половину всієї суми. Зброєносцеві ж Бриана де Буагильбера відповів, що не візьме ні споряджень, ні викупу, тому що їхній бій ще не закінчився, і вони ще зустрінуться: що де Буагильбер сам викликав лицаря Позбавленої Спадщини на смертний бій, і забути це важко. І додав, що вважає де Буагильбера своїм смертельним ворогом. Залишившись наодинці зі своїм слугою, лицар Позбавлений Спадщини сказав: «Дотепер... честь англійського лицарства не страждала від моїх рук». Після поранення за Айвенго доглядала Ребекка. Пройшло вісім діб, і лицаря поклали на кінні ноші, переправляючи з будинку, де тимчасово жив Исаак, батько Ребекки. Зустрілися по дорозі з де Бри і його товаришами. Айвенго назвався, коли де Брасі побачив поранення лицаря, тому що подумав, що потрапив у полон саксонським розбійниками Брасі, дотримував суворих понять про лицарське достоїнство, які забороняло будьяке насильство над лицарем, що був у безпомічному стані. А зважаючи на те, що перед ним був його суперник, де Брасі наказав слуги віднести його в одну з віддалених кімнат замка. Коли поранений Айвенго виявився в замку у Фрон де Бефу й за ним доглядала Ребекка, почалася облога замка. Айвенго так хотілося бути з тими, хто зараз там, у бої. Він говорить дівчині, що бути бездіяльної, коли лицарі б'ються з ворогами, це для нього теперішнє мучення. «Адже бій за хліб насущний, дим битви те повітря, яким ми дихаємо. Ми не живемо й не бажаємо жити інакше, як оточені ореолом перемоги й слави! Такі закони лицарства, ми заприсягли їх виконувати, і жертвуємо заради них усім, що нам дорого в житті». А потім він додав, що лицарський дух учить царів цінувати своє життя незрівнянно нижче достоїнства, зневажати будьякими неприємностями, турботами й стражданнями, не страшитися нічого. «Лицарство це джерело найчистіших і найблагородніших відносин, опора пригноблених, захист ображених, оплот проти сваволі володарів! Без нього дворянське достоїнство було б порожнім звуком. І влада знаходить кращих заступників у лицарських списах і мечах!» Про що я думаю, читаючи роман «Айвенго». Бути людиною важко, бути лицарем ще важче. Це звання, висок і почесне, зобов'язує людини до певних вимог, які висуваються представникові лицарства. А це означає, що його відрізняє від інших людяність, достоїнство, сміливість, сила духу.</span>
"Осень под лесою" ,"Пушисты ли сосен вершины?", "У лукоморья дуб зеленый" , "Поёт зима аукает "