Шукшин искал своих героев среди простого народа. Его привлекали обычные люди с необычными характерами. Такие образы всегда сложны для понимания, но, вместе с тем, близки каждому русскому человеку.
Именно такой характер Шукшин рисует в рассказе «Чудик». Чудиком «иногда ласково» называет главного героя жена. Весь рассказ - описание отпускной поездки Чудика к своему брату на Урал. Для него это становится большим, так долго ожидаемым событием – как-никак, с братом они не виделись целых 12 лет.
Чудик - типичный деревенский житель. Но он «обладал одной особенностью: с ним постоянно что-нибудь случалось. Он не хотел этого, страдал, но то и дело влипал в какие-нибудь истории – мелкие, впрочем, но досадные». Первое происшествие случается с героем еще по пути на Урал. В районном магазине, где Чудик покупает гостинцы племянникам, он случайно замечает на полу пятидесятирублевую бумажку: «Чудик даже задрожал от радости, глаза загорелись. Второпях, чтоб его не опередил кто-нибудь, стал быстро соображать, как бы повеселее, поостроумнее сказать этим, в очереди, про бумажку». Молча поднять ее у героя не хватает наглости...
<span>«Злочин і покарання» відкриває собою ряд «великих» романів Достоєвського. Це багато в чому новаторський твір. Воно глибоко, багатосторонньо охоплює поставлені проблеми. «Злочин і покарання» - ідеологічний роман, соціально-філософський за тематикою, трагічний за характером поставлених проблем, авантюрно-кримінальний по сюжету.
Але, крім усього іншого, це твір – новаторський за своєю художньою формою. Літературознавець М. Бахтін визначав «Злочин і кара» як поліфонічний роман. Що це означає? У романі ми зустрічаємо не тільки авторський голос, який розповідає нам про героїв, їх думках і почуттях. У «Злочині і покаранні» про себе розповідають самі герої. Їх погляду на світ рівнозначні. Достоєвський не говорить, що чиясь думка краще, а чия-то гірше. Кожен з персонажів має право на свою думку, яке висловлює у весь голос на сторінках роману. А авторська точка зору – всього лише одна з-поміж багатьох.
Саме тому, що твір поліфонічно за своєю структурою, воно насичене описом почуттів і думок, внутрішніми монологами і діалогами. У цьому сенсі Бахтін особливо виділяє три діалогу між Раськольниковим і Порфирієм Петровичем. На всьому їх протязі слідчий говорить натяками, намагаючись вивудити істину з Родіона. Розкольників, у свою чергу, намагається грати роль нічого не відає людини. Однак майстерному Порфірію вдається ненадовго збити Родіона, і тоді в речі Раскольникова прориваються його справжні думки і почуття. Так, під час першої зустрічі слідчого і Раскольникова з Разумихиным слідчий «витягує» з Родіона його теорію про «вищих» і «нижчих» людей. Тому ми можемо сказати, що в цьому діалозі звучить два голоси Раскольникова – удаваний і справжній, два голоси Порфирія Петровича, і один голос простого і відкритого Разуміхіна. Тільки цей герой один із усієї цієї компанії не грав, а чесно говорив все, що він думає.
У третьому, останньому, діалозі між слідчим і Раськольниковим відбувається руйнування ролей героїв. Тут на перший план виходять їхні справжні позиції: «- Ні, вже який тут Миколка, голубчику Родіон Романович, тут не Миколка!
- Так...хто...вбив?.. – запитав він, не витримавши, задихається голосом. Порфирій Петрович навіть відсахнувся на спинку стільця, точно так несподівано і він був здивований питанням.
- Як хто вбив?.. – переговорив він, точно не вірячи власним вухам, - так ви вбили, Родіон Романович! Ви і вбили... - додав він майже пошепки, абсолютно переконаним голосом».
М. Бахтін стверджує, що герой Достоєвського – це завжди людина будь-якої певної ідеї. Вона визначає її світовідчуття, думки і вчинки. У «Злочині і покаранні» основною є ідея Раскольнікова про право сильної людини на злочин морального закону. До неї стягуються і з нею ведуть діалог ідеї інших героїв: Соні, Порфирія Петровича, Мармеладова, Катерини Іванівни, Свидригайлова, Лужина, самого автора. Тому можна з упевненістю говорити, що поліфонія роману полягає і в цьому безперервному діалозі свідомостей героїв.
Потрібно відзначити, Бахтін говорить, що сам Достоєвський не передає суть ідеї Раскольникова. Вона народжується і розкривається у безперервному діалозі. Так, на початку роману ми бачимо, що свідомістю головного героя заволоділи чужі думки і голоси. Розкольників думає про листі, отриманому з дому, він перебуває під враженням від сповіді Мармеладова. Все це перетворюється на гострий діалог Родіона з відсутніми співрозмовниками. Герой сперечається зі своєю сестрою, матір'ю, іншими героями. У цьому напряженнейшем діалозі Розкольників намагається свою «думку вирішити».
Крім того, ніде в романі ми не знайдемо безпристрасного викладу теорії Родіона. Читач дізнається про неї з діалогу героя з Порфирієм Петровичем. Слідчий навмисно спрощує ідею Раскольникова, провокуючи героя, викликаючи його на розмову. Пізніше викладає свою теорію сам Родіон. Його весь час перебиває питаннями та зауваженнями Порфирій Петрович. Подає свої репліки і Разумихин. У підсумку ідея Раскольникова з'являється перед нами, оточена напруженою боротьбою кількох голосів, думок, свідомостей.
В різних діалогах ідея головного героя поступово розкривається, виявляючи всі свої відтінки і можливості. Так, у спорах з Сонею ця теорія розкривається новими гранями, в оповіданні Свидригайлова відкривається ще одна її сторона і так відбувається на протязі всього роману.
Таким чином, я повністю згоден з думкою літературознавця М. Бахтіна. На сторінках «Злочину і покарання» ідея Родіона Раскольникова стикається з різними явищами життя, випробовується, перевіряється, підтверджується або спростовується ними. Тобто, можна сказати, що ця теорія веде діалог із самим життям, яка доводить всю згубність ідеї головного героя.
Я переконався, що роман Ф. М. Достоєвського «Злочин покарання» має новаторську структурою. Це поліфонічний роман, в якому постійно чути багато голосів, думки, ідеї. Саме така побудова дозволяє автору зробити роман живим, напруженим, психологічним. Саме поліфонія дозволяє передати всю глибину людської душі, з усіма її світлими і темними сторонами.</span>
1.Начало.Жизнь Рукодельницы, Ленивицы и их нянюшки
Жили-были Рукодельница да Ленивица, да с ними нянюшка. Рукодельница рано вставала и тут же за дело принималась. А Ленивица меж тем в постельке лежала, с боку на бок ворочалась.
2.Необычный случай с Рукодельницей
Однажды с Рукодельницей беда приключилась: случайно упустила она ведро в колодец. Строгая нянюшка и говорит: «Сама ведёрко утопила, сама и доставай!»
Пошла Рукодельница опять к колодцу, за верёвку ухватилась да на самое дно и опустилась. Смотрит — перед ней печка, а из печки пирожок поглядывает да приговаривает:
— Кто меня возьмёт, тот со мной и пойдёт.
Рукодельница вынула его и за пазуху положила. Дальше идёт, смотрит — в саду дерево, а на дереве золотые яблочки меж собою говорят:
— Кто нас с дерева стрясёт, тот себе возьмёт.
Рукодельница и натрясла яблочек в передник.
Дальше идёт, смотрит — старик Мороз Иванович на ледяной лавочке сидит.
— Здорово, — говорит, — Рукодельница! Спасибо тебе, девица, что пирожок мне принесла — давно уж я горяченького не ел.
Они вместе пирожком да яблочками наливными позавтракали, а потом старик сказал:
— Знаю, за ведёрком ты пришла; я тебе его отдам, только ты мне за то три дня послужи.
И вот пошли они в дом, а дом тот был весь изо льда, а стены были украшены снежными звёздочками блестящими, а на постели вместо перины снег лежал.
Принялась Рукодельница снег взбивать, чтобы старику спать было помягче, и руки у неё, у бедной, окостенели, но потёрла она их снежком, руки и отошли. А Мороз Иванович приподнял перину, а под ней — травка зелёная. Рукодельница удивилась: зачем старик травку на свет Божий не выпускает, он и ответил:
— Ещё трава в силу не вошла. Вот весна придёт, перина растает, травка заколосится, зерно выглянет, его крестьянин на мельнице смелет, и будет мука, а из муки ты хлебы испечёшь.
Потом старик спать на взбитую перину улёгся, а Рукодельница по хозяйству хлопотать стала. Так и прожили они три дня, а когда ей уходить надо было, Мороз Иванович сказал:
— Спасибо тебе, утешила старика. Вот твоё ведёрко, я в него серебряных пятачков насыпал, а ещё брильянтик — косынку закалывать.
2. Ленивица тоже хочет подарков
Рукодельница поблагодарила Мороза Ивановича, домой пошла и там рассказала, что с ней приключилось. Нянюшка и говорит Ленивице:
— Видишь, что люди за работу получают! Опустись в колодец, найди старичка да послужи ему.
Пошла Ленивица к колодцу, да и бух прямо к дну. Печку с пирожком увидела, дерево с яблочками наливными — ничего не взяла, лень было. Пришла к Морозу Ивановичу с пустыми руками:
— Хочу послужить да за работу получить!
— Дельно говоришь. Взбей-ка мне перину, в доме чисто прибери, да кушанье приготовь.
Ленивица подумала: «Не стану я себя утомлять», — да и не сделала, что велел ей Мороз Иванович.
Старик сам кушанье сготовил, в доме прибрал да Ленивицу накормил. Прожили они три дня, и девица награду запросила.
— Какая ж была твоя работа? — удивился старичок. — Это ты мне должна заплатить, потому что я тебе служил. Да ладно, какова работа — такова награда.
Мороз Иванович дал Ленивице в одну руку огромный серебряный слиток, а в другую — большой-пребольшой брильянт.
Ленивица старика даже не поблагодарила, домой радостная побежала. Пришла и хвастается.
— Вот, — говорит, — я не сестре чета, не горсточку пятачков заработала...
Не успела она договорить, как слиток серебряный да брильянт растаяли и полились на пол...
3. Концовка
А вы, детушки, думайте-гадайте, что здесь правда, что неправда, что шутки ради сказано, а что в наставление...