Я вважаю, щоб відшукати свій шлях у житті варто кожного разу пробувати щось нове. Головне не здаватися адже на помилках вчаться. У кожної людини є свій шлях і своя доля. Не варто дивитися на інших і вказувати ім на їхні помилки, варто дивитися на себе. Ніколи не потрібно опускати руки, слід пам'ятати , що хоча б одна прочитана сторінка в день і ми закінчимо читати книгу, один зроблений крок вперед і ми навчимося ходити. Інколи нам здається, що вибрати свій шлях це так легко, але наспровді це не так, адже в житті перед нами постане вибір не одної дороги а декількох. І навіть якщо ми помилимося слід лише сказати собі нічого страшного це був мій шлях і моя помилка. Ніхто не має права засуджувати її адже лише ми знаєм свій шлях, знаємо свою історію, лише ми можемо себе засуджувати і опладувати. Щоб віднайти свій вірний шлях не потрібно боятися відкрити для себе щось нове, відкрити для себе життя. Це є ваш шлях тому у свою годину ідіть не озираючись з молитвою за тих кого любили чи ненавиділи. І залиште по собі любов, щоб світ став кращим.
У цьому оповіданні автор говорить про гармонію стосунків людини з природою, про історію «дівочого серця». Сотникова дочка Орися – головна героїня однойменного оповідання. Вона була напрочуд гарною: «Повна да хороша на виду… всю господу звеселяла». Автор не описує її зовнішності, але весь час зосереджує увагу читача на тому, що врода її була рідкісною. Якось Орися з дівчатами поїхала прати білизну до Трубайла і саме там почула від старого козака Гриви старовинну легенду про кохання. За тією легендою, покохав молодий князь дівчину-красу, запропонував їй стати його дружиною, але дівчина тільки посміялась у відповідь. Розлючений князь взяв лук з плеча і почав тоді стріляти в золоторогих турів, які їй належали. Поранені тварини побігли до кручі «і всі шубовсть у воду». Усі каменем лягли на дно, «аж річку загатили». З того часу бідолашний князь так і блукає по пущі. І сотник Таволга, і старий Грива, і Орися та молодий вродливий козак, легендарна Турова круча і річка довкруг неї – то все різні вияви душі нашого народу, його історії, моралі та психології.Та все-таки в центрі оповідання – внутрішній світ Орисі, глибоко ліричний, що сягає своїм корінням У сиву давнину народного буття. Дівчина схвильована розповіддю старого козака, вона проймається думкою про кохання, яке не має відповіді. Образи дівчини-краси і князя хвилюють її, змушують розмірковувати над подальшою долею та майбутнім коханням. Саме звідси, з дівочих мрій героїні, оце народнопісенне сприйняття природи. З дівочих мрій Орисі бере свій початок почуття світлого смутку, любові до нескінченного і таємничого світу, відчуття в природі, людях та легендарній минувшині чогось рідного, близького, дорогого і милого. Дивиться дівчина у воду і бачить, що хтось виїхав із пущі на сивому коні. Здається їй, що то князь з легенди, і вже «ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури». Попрали дівчата білизну, поїхали додому, а там вже чекає красуню справжній князь – молодий козак. Із великою майстерністю описує Куліш заручини своєї улюбленої героїні. «Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені, і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві».<span>Автор підкреслює душевну щирість дівчини, її повагу до старших, її працелюбність. Саме тому для Пантелеймона Куліша Орися є втіленням ідеалу української дівчини.</span>
22 травня сто сорок вісім років тому тіло Шевченка здобуло вічний спокій на рідній землі. І відтоді ми згадуємо цей день, схиляючи смиренні голови у хвилині смутку та здіймаючи згодом очі до неба, промовляємо словами нашого Тараса...
Пізнавати Шевченка можна і треба протягом усього життя. У його творах закладена надзвичайно потужна енергія, від якої живиться Українство протягом останніх двох століть. Тому Шевченка треба читати, досліджувати, розуміти і любити...
Дещо парадоксальна ситуація: Шевченко скрізь і всюди, він поруч з нами завжди, але наскільки ж ми звикли не помічати його, змирилися з тим, що уявлення про Генія і Будівничого Нації нам дасть шкільна програма з вивчення "Кобзаря"... Шевченко – у нашій мові, основоположником якої був, він – на вишитих картинах поруч з образами майже у кожній сільській хатині, його ім'я назавжди увіковічено в нашому повсякденному житті: вулиці, бульвари, університети, пам'ятники, театри, премії, фестивалі...
На жаль, минають роки, а Шевченко так само для багатьох українців залишається нерозгаданим, непізнанним, а відтак – подекуди байдуже, а інколи й вороже ставлення до Кобзаря. Чи зможемо ми колись вповні зрозуміти його феномен?... Його слово стало грізною зброєю, а своїми творами Шевченко навіки закарбував у нашій генетичній пам'яті слово "Україна". Так, він поставив на сторожі нашого буття – і мертвих, і живих, і ненароджених, – величне материне Слово. Чому ж сьогодні забуваємо про це, дозволяємо паплюжити і нашу мову, і Кобзареве слово?...
Шевченко завжди актуальний, завжди цікавий і модерний, а його поезія – неповторна, самобутня і самодостатня!
1. Працьовитий селянин
2.Івоніка — уособлення цінностей народної моралі.
3. Люблячий батько
4 .Івоніка Федорчук є взірцем християнської добропорядності.
5. Зовнішність і характер: "Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…";"...очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти..."
6. Сталення до землі: в<span>ін її дуже любить, увесь час подумки розмовляє з нею.</span>