Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею.
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
Это русская народная сказка
Однажды летом мы сидели в беседке на нашей даче и пили чай. Стояла ясная теплая погода, но в воздухе уже чувствовалось приближение осени. Некоторые деревья уже начали ронять листья, а кромка леса вдали едва заметно пожелтела. Неожиданно мы услышали как зашуршала трава у бани, потом послышался топот чьих-то маленьких лапок и на дорожку, ведущую к беседке выбежал ежик. Заметив нас, он остановился, видимо задумался. Его маленькие черные глазки-бусинки настороженно заблестели. Иголки. Покрывавшие почти все его тело, приподнялись и задвигались. Мой братишка кинулся к ежику, но тот кинулся от него улепетывать. Папа крикнул брату, чтоб тот не пугал ежа и не вздумал его трогать — иголки у ежиков очень колючие и служат им для обороны. Брат все-таки догнал ежа и, посадив его в свою шляпу, принес в беседку. Теперь мы могли разглядеть его поближе. Мне очень хотелось потрогать ежика за нос. Он у него такой миленький, будто бы бархатный. Лапки у ежика заканчиваются длинными цепкими коготками. Ими-то он и стучит по земле. Братишка уговорил родителей забрать ежика в город. Родители не сразу согласились. Мама вспомнила, что мыши боятся ежей, а ей показалось, что в последнее время у нас под полом в квартире завелись мыши. Теперь ежик живет в комнате у брата. Только мы его почти не слышим, потому что он целыми днями спит под кроватью и только по ночам стучит лапками, когда пробирается к блюдечку с молоком. Может быть он еще не освоился в городской квартире и боится людей. Папа говорит, что его нужно отвезти на дачу. Вдруг у него в лесу остались детишки? По-моему, папа прав.