Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті. Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла. Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці. — Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає. Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини. Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю: Русинами на Буковині називали українців. — А смерека б вас побила! — Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною. — А хто це мені радить не сердитися? — Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці. — А де ти є? — Та осьдечки — під лопухом сховалася. Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину. — Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні. А зернина радить: — Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу. Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає: — Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув: — Добридень, тату! Ще більше здивувався чоловік. — Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом? — Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець. — Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться. Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти. — Що то за скрипка? — запитав батько. — А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло. Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми. Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг. — Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян. — Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв. Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею. <span>Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.</span>
<span>Хліб – це святиня. Його потрібно берегти.Не може
бути родина багатою, якщо в хаті немає хліба. Хліб – усьому голова.Хліб має
багато імен — бублик, булочка, паляниця, паска, пиріг...
Хлібом зустрічають гостей.Легкого хліба нема. Багато професій потрібно,
щоб хліб був на нашому столі. Важка праця хлібороба, мірошника, пекаря,
продавця. Ми повинні завжди ставитися до хліба з шаною та повагою, бо Хліб – це
Життя</span>
Кани́кулы<span> мн. Вероятно, через польск. kanikuɫa (то же) из лат. саnīсulа «собачка», diēs canīculāres, букв. «собачьи дни» — от стар. названия Сириуса — греч. κύων «пес Ориона», откуда греч. κυνόκαυμα «собачья жара», потому что солнце в жаркое время года ближе к Сириусу, в связи с чем эта звезда видна именно в жаркие дни, и древние греки считали, что от нее пышет жарой. Отсюда нем. Hundstagen, англ. dogdays, франц. jours caniculaires — о самой жаркой поре года , а также русск. соба́чья жара́. Ср. каникуля́рный (ср. Клюге-Гётце 259; Фальк–Торп 431).</span>
— Привіт Олег! Як тобі книга про українські легенди? — Мені дуже сподобалось давай тепер будем брати книги на українській. Особливо книги українського поета Тараса Шевченка його вірші такі цікаві. — Давай а ще давай книги Івана Франка. В його віршах і казках так багато уособленнчі рослин і тварин, людей. — Ну, добре до завтра.
Моє кошеня має всього два роки. Мій клас складається з восьми учнів. Одне з моїх найулюбленіших чудес України є шосте. Люблю спостерігати за співом перших соловїв