Я вважаю, що думука Олекси Стороженка була невірною, бо неможна забувати про своїх батьків навіть у разі найбільшого щастя. Адже вони вкллали в нас всю свою душу. Також не потрібно зупинятися та запислюватися про якийсь один успішний випадок, тому що після високих злетів зазвичай буватють високі падіння. Людина все своє життя повинна крокувати до кращого життя будь-яким шляхом, розвиватися, вдосконалюватися. Це й є сенсом життя - розвиток. Адже залишатися на одному й тому самому рівні - безглуздо.
Каждый год в разных школах образование улучшается.И не только в школах ,но и других высших заведениях.И это конечно очень продуктивно действует и на людей и на всю страну.
Ось і настала зима, пора холоду і снігу. Та нетреба зразу засмучуватися, бо в неї теж є свої гарністорони. Наскільки ж гарно вийти надвір таподихати свіжим, морозним повітрям, скотитися зкрутого схилу на санчатах, пограти сніжнимикульками разом з друзями. А ще саме головне, - зима – це період свят, подарунків та зимовихканікул. Звісно у ос танній тиждень грудняпотрібна багато зробити: купити подарунки, прикрасити ялинку, допомогти батькам. Також зима – це дуже напружена доба, бопотрібно здати заліки та, якщо потрібно, підтягнути оцінки з предметів. Все це ніколи небуває даремним, бо сидячи за святковим столом тавідчуваючи легкість від того, що навколо тебе єблизькі та розуміючи люди, які тебе поважають – тобі с тановиться затишно та легко. Ти розумієш, що став розумнішим ще на один рік, ставсамостійнішим ще на один рік. Загадкова пора зима: в неї є багато веселого ізатишного, але й багато сумного. Та любіть іповажайте її такою, бо ми вже не можемо уявитисобі наше життя без снігу, ковзанок, ялинок, <span>усмішок, сльозу, здобутків і розчарувань.</span>
Чуйність і турбота (за повістю Григора Тютюнника «Климко»)<span>Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко – це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з’явилося благородне бажання допомогти їй, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу, Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, допомога радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…».<span>Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.</span></span>