В одной сказочной стране была радужная вода. Называлась она радужной потому что если приглядеться в неё то можно заметить что она такого цвета как и радуга! Как то раз, пошли ребята на день рождение к ангелу. Подарили много чего, и шарики, и зонтик, и ободки.
Как ребята подарили подарки, ангел повел их в его тайную комнату. В этой тайной комнате была радужная вода! Ребята решили попробовать её на вкус! На вкус она была как апельсин. Они долго думали для чего эта радужная вода нужна. (Ну а концовку сама придумай))) всё таки твоя сказка)))
Сивою давниною віє зі сторінок повісті
І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у
перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного
порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади.
Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий
батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній
дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя
й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих
давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім:
пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком,
головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він
допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут
прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб
навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й
розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від
розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та
дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу
людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не
знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив,
робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій
вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише
доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато
бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами
збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й
мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й
урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів.
Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність.
На громадській раді він відстоює права громади від князівських і
боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який
заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не
від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї
землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи
не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від
нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада
свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід
монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар
Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало,
а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це
своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку,
дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і
для нас та передаватися наступним поколінням.
Автор А.І. Куригіна
Пропоную скласти таку казку під назвою "Зустріч із Вечором":
Одного
зимового дня ми з товаришами дуже довго гуляли на вулиці. Ми катались
на санчатах і грали в сніжки. Ми й не помітили, як минув час. Взимку
темнішає дуже рано. Коли ми зрозуміли, що вже настав час вертатись
додому, було вже дуже темно.
Я йшов дуже наляканий - це була моя перша
самостійна зустріч із Вечором. Кожен звук навколо лякав мене: скрип
дерев, крик птахів, гавкіт собак. Я йшов, пришвидшуючи хід. Зустріч із
Вечором справила на мене велике враження. Вечір такий таємничий та
загадковий... Прислухаючись до кожного шереху, я добіг додому. Там на
мене чекала тепла вечеря. Ось якою була моя зустріч із Вечором.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма" (1884), "21-го грудня, на введеніє" (1885), "Дядько та тітка" (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал "Дзвінок" опублікував його вірш "Наша хатка". В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання "Харитя", "Ялинка", "П'ятизлотник", повість "На віру", віршована казка "Завидющий брат". Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.
Ой же коле сердечко
Це погане гостре словечко
Хочу далі ще жити і жити
Хочу чоловіка свого нового любити
Але тому хто сказав мені це словечко
Зроблю ток щоб і у нього кололо сердечко!!
Буду жити і ще раз жити!!
Буду діточок своїх любити!