Римская империя на протяжении многих столетий считалась крупнейшим и могущественным государством в мире. Все дороги в то время действительно вели в Рим, а правителей обожал народ. Более того, Римская империя считалась сильнейшим игроком в международной политике, вела успешные войны и невероятно быстро расширяла свои территории. Кому же Римская империя обязана своей славой, и кому удалось сделать из кризисного государства успешную и могущественную «легенду»?
Все императоры, занимающие трон, отличались либо безумием, либо слабовольностью, либо элементарной глупостью. На фоне отрицательных личных качеств каждого императора появлялось одно общее — апатия и нежелание менять жизнь народа к лучшему. Простой народ был недоволен частой сменой императоров и выбираемой ими линией правления. На императора все чаще оказывалось влияние извне (например, Клавдий не принимал ни одного решения без совета двух своих жен, весьма порочных и коварных женщин). На фоне общего династического кризиса, в 68 году н.э. Началась гражданская война, в которой каждый мечтал занять престол. После года продолжительных выступлений и карательных походов, престол достался Веспасиану из династии Флавиев. Именно при нем Римская империя достигла наибольшего могущества.
3) кунскамера.......................................
У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
Своим возвышением, богатством и карьерой Кирилл был обязан старшему брату Алексею, который в 1742 году стал фаворитом (по слухам, даже тайным мужем) императрицы Елизаветы Петровны. По возвышении Алексей вызвал в Санкт-Петербург из Малороссии и всё семейство Розумов, которые получили дворянскую фамилию Разумовских. Неграмотного брата под присмотром адъюнкта Г. Н. Теплова он отправил учиться в Европу.