Сім’я Голованчиків любила обідати на свіжому повітрі, у дворі, за одним столом. Двір у них був розкішний: увесь заріс кропивою, лопухом, високим, більшим за коноплі, чорнобилем, курячою сліпотою, веселим колючим татарником. Цілий ліс стояв у дворі, а посеред того глухого лісу батько викошував на літо маленьку латку-галявинку, щоб збирати було куди дітей, та діти й так розлазилися, губилися в лопухах та під темною й дурноп’янкою бугилою, і догукатися малих бісенят часто не можна було до самої ночі.
На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дошок стільниця. На ній весело товклися вдень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і, щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, уся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, увесь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
<span>Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими в’їдливими очима у двори, на сусідів. «Ач! – стиха побуркував жінці. – Виглядають! Цирк їм тут!»</span>
В нього дивна назва-Пеїни.Місце,де я провела своє шасливе дитинство.Розташоване ,здається,на краю світу.Воно приносило радість і щастя всім,хто насмілювавсь сюди приїхати та порушити священну тишу природи.Пригадую великі соняшники під вікнами.Вни завжди додавали щастя,коли я дивилася в їхні чорні лиця.які були завжди аовернуті до вонця.Фонтан...найкраще та найглибинніше дзеркало мого дитинства.Мені забороняли каламутити в ньому воду і я спускалась до підніжжя гори у річку,якщо хотіла намочити ноги.Той час,який я провела в селі,-це вічний липень мого дитинства,те місце ,де мене ніхто не турбує:я іду,куди хочу і роблю те,що мені подобається...
На дворі йде невпинний дощ.
Настала чарівна осінь. Пожовкле та почервоніле листя, кружляючи в вальсі, падає на землю. Підхоплене вітром, воно танцює в повітрі. Я дуже люблю гуляти осінніми вулицями. Ось йдеш, шаркаючи листям, і поринаєш у мрії. Очі радіють тим подарованим природою барвам. Восени настрій особливо романтичний. Все навкруги чарує своєю красою. Місто наповнене пахощами дощу та сирості. Яка ж гарна жовтокоса осінь!