"Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені."
Герой даного твору не висловлюе свою байдужiсть до долi своэi Батькiвщини.
Мати до сина
- Синку , якщо тато тобі дасть 15 гривень , а дідусь 20 , то скількі буде ?
- Мені досить
Моя Україна.. Мій рідний край, великий-превеликий, неповторний у своїй красі! Його поля, луки й ріки хвилюють, бентежать душу, викликають такі емоції, що пісня ллється з уст.
Україна — це сліпуча синь неба, легкокрилі тополі та червона калина, хрещатий барвінок і огнисті мальви. Україна — це стрімкий потік Дніпра, гіркий полин на козацьких могилах, розкішний вінок з білої ніжної ромашки. Україна — це. земля краси і величі...
Хто ми без Батьківщини? Ніхто і ніщо. Велич Батьківщини — наше щасливе життя. Людина, яка зраджує Батьківщину, не має права на життя. Мені здається, що з покоління в покоління треба передавати істину: Батьківщина — держава, в якій живеш. Держава є — є народність; є народність — є нація; є нація— є народ, є «я» — дитя народу, дитя землі, яка виплекала мене.
В. Підпалий у своїх елегіях створює образ Батьківщини через сприйняття ліричних героїв. Одним із кращих зразків патріотичної лірики є вірш «Тиха елегія».
Елегія має своєрідну побудову. Кожна з п'яти строф містить запитання й відповідь:
Коли мене питають? «Любиш ріки,річки і річечки й потічки?» відмовчуюсь: вони в мені навіки,а для мого народу на віки!
У вірші багато символів: ріки, річки, ясні зорі, тихі води, степи, озера, яблуні і саду... Усе це Батьківщина, без якої автор не мислить себе, від них не відокремиться навіть тоді, як в землю перейде. Найвеличніший символ — рідна мова. Нею має володіти людина вже з дитинства. Вона вливається в дитячу душу з молоком матері, колисковими піснями неньки. Рідна мова — основа сім'ї:
Коли мене питають:«Рідну мовучи зміг би поміняти на чужу?» —моя дружина сину колисковуспіває тихо... Краще не скажу.
У вірші «Тиха елегія» В. Підпалий виступає як патріот, в авторське «я» зливаються громадянська позиція й інтимні почуття. Письменник стверджує думку про роль Батьківщини в житті людини, доходить думки про необхідність єднання людини й рідного краю. Це і є ідея поезії.
Кульмінація елегії — п'ята строфа. Якщо в перших чотирьох строфах тон принижений, дещо висхідна інтонація, відтворена словами «відмовчуюсь», «мовчу», «я знов мовчу», то в п'ятій строфі вибухає крик:
Коли мене питають: «Українучи зможеш ти забудь на чужині?» —Кричу: «Кладіть отут у домовинуживим» Однаковісінько мені...»
Для автора, ліричного героя, поміняти рідну землю на чужу — рівноцінно смерті. Як і у вірші «Запросини», у поезії «Тиха елегія» В. Підпалий використовує единопочаток, що звучить рефреном.
Тема поезії — монологічна сповідь автора перед собою, своїм народом, своєю родиною. Вірю, що світле майбутнє чекає мою Батьківщину, якщо на її землі будуть жити справжні патріоти.
<em>Тема:</em> відтворення роздумів поетеси про сенс
життя людини.
<span>
<em>Ідея:</em>
возвеличення любові до рідного краю, до всього, що з ним пов'язано,
перебуваючи далеко за його межами.
</span><em>Основна думка:</em> «Нащо крилатим грунт під
ногами»?«Для мене ж той край найкращий, де виросли крила мої».
<em>Жанр:</em> поема.
<span><em>Віршовий
розмір:</em> диптих.</span>
<span><em>Композиція:</em> твір складається з п'яти частин:
«Надбережжя», «Крига на Одрі», «Крила»,
«Грунт», «Усміх», кожна з яких має свій зміст, закінчену думки але в той же час
пов'зані з перебуванням Л. Костенко у Польщі, зокрема, у порту міста Щецін, та
міркуваннями про смисл життя людини, її при значення на землі, любові до
рідного краю.
</span><span><em>Сюжет:</em> лірична героїня, перебуваючи у Польщі, зокрема, у
морському порту Щеціна, спостерігає за красою Одри, кораблями біля причалів.
Наступала весна, скресала крига. На одній з крижин вона побачила чайку. Це
підштовхнуло її до роздумів про смисл життя людини. Людина має крила, але як
птах не літає, бо людські крила зроблені « не з пуху, а з правди, чесності,
довір'я, вірності у коханні, з вічного поривання, з щирості до роботи, з
щедрості та турботи, з пісні, з надії, з поезії, з мрії». Героїня твору любить
Польщу за її легенди, мову, звичаї, дружбу, щирість, але для неї рідний край —
наймиліший. Одного разу вона побачила корабель з прапором рідного краю, який
збентежив її душу і серце. І лірична героїня остаточно зрозуміла, що, де б ти
не був, але батьківська земля, рідний край для кожної людини є наймилішим. </span><span> </span>
"Давно це було. У селах під солом’яними стріхами стояли хатинки. Маленькі віконця, наче здивовані оченята, поглядали на рідні подвір’я. Жили в тих хатинках наші прадідусі та прабабусі. Жили собі у злагоді тихо, неквапливо, особливо взимку.
Якось пізнім вечором йшов стежиною повз сільські подвір’я художник. Щойно випав сніг. Він скрипів під ногами, переливався срібно-голубими барвами під місячним сяйвом.
Ураз художник уповільнив ходу й зупинився, вражений тишею та красою зимового вечора.
Зупинився, прислухався, придивився. Побачив він «заквітчані» інесм дерева, хатинку під пухнастою шапкою снігу, з-під якої блимали гарячі вогники віконець. Замилувався.
Помандрував його погляд за вогниками аж на самісіньку гору, де відпочивав стомлений роботою вітряк, і здалося йому, що хатинки танцюють повільний новорічний танок. Відчув художник мінливу тишу. Все затихло, не ворухнеться.
Золотавий місяць гойдався, ніби наспівував пісеньку для зірочок: «Спи, моя зіронько, спи...».
<span>Прийшов художник додому і намалював живописну картину чарівного сільського пейзажу." </span><span>(Елла Бєлкіна)</span>