Календарно-обрядові пісні<span> — це </span>пісні<span>, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з </span>язичницькими<span> віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку. Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з </span>народним календарем<span>. У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові) пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Наприклад: на сільських майданах і галявинах співали </span>веснянки<span> і </span>гаївки<span>, під час Зелених свят — </span>русальні пісні<span>, на Івана Купала — </span>купальські пісні<span>. По закінченню жнив, люди співали </span>жниварські пісні<span>, славлячи землю за те, що дала їм гарний урожай. Під час зимового </span>сонцестояння<span> виконували сонцесяйні пісні</span>
Кінь Шептало є втіленням алегоричного образу. Але як це зрозуміти? З самого початку твір здивував нас спокійністю сюжету та незвичайною оповіддю автора. На перший погляд Шептало звичайний, хоча й дуже красивий, кінь. І тільки пізніше ми розуміємо, що цей звичайний кінь, є особливим. Шептало - це образ людини. Дуже часто в житті можна зустріти таких людей, які бажають виділятися з сірої маси, але не можуть через страх і презирство інших людей. Такі люди стараються підпорядковуватись суспільству та середовищу в якому живуть. Нажаль, деякі люди з великим потенціалом просто ховаються за чиєюсь спиною, за чиєюсь індивідуальність. Кожна людина безперечно має свої особливості. Кожен з нас індивідуальний та особливий. Потрібно не піддаватись тиску суспільства.
В оповіданні Шептало знає що він особливий, він розуміє, що може втекти і здійсняться його заповітні мрії. Він бажає бути вільним, почесним, гордим конем. Білим конем. Яскравою подією було купання Шептала в річці. Коли той побачив, який він насправді. Він був захоплений собою, своєю красою та незвичайністю. Шептало хотів бути незвичайним конем. Йому це вдалося на деяку мить. Та нажаль, він повернувся до конюшні. Особисто в мене, це викликало здивування. Чому ж він повернувся, якщо так бажав виділятись? Бажав бути вільним...
В стаді з іншими кіньми, Шептало завжди йшов осторонь, хоча й не відбивався далеко. Напевно це добавляло йому упевненості. Він любив самотність, був вільним у душі хоча й понівеченим ззовні. Шептало часто мріяв про волю, про цирк. Він згадував дитинство, своїх рідних, які також були особливими. Після втечі кінь відчув силу і справжню свободу. Його повернення назад - це образ слабкості. Образ людей, які через негаразди можуть опустити руки та просто здатись. Нажаль, на шляху до мети безліч перешкод і негараздів. Та не всі з ними справляються.
Оповідання нас наштовхує на роздуми про життєвий вибір сучасної людини, про можливість зберегти власну індивідуальність.
План
ааааыыывфывфыввфвфвфыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыыы
За повір’ям, у людини на одному плечі сидить янгол, а на другому — чорт. Кожен із них схиляє людину на свій бік: зла чи добра. Мандрівник з янголом на плечі назавжди зробив свій вибір і дотримується його, хоч від утоми «стогне янгол ледь живий».
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки допомогти близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя. Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»