Моє улюблене місце відпочинку – хвойний ліс за
містом. Це по-справжньому чарівне місце. У лісі чимало хвойних дерев. Всі вони
дуже гарні. Аромат у цьому місці стоїть неймовірний, адже хвоя має свій
особливий запах. У лісі є чимало галявинок, на яких люди можуть розташуватися
для відпочинку.
Якщо пройти лісом близько двох кілометрів, то
можна вийти до річки. Проте до неї треба спускатися вниз. Краєвиди у цьому
місці відкриваються дійсно чудові. Видно протилежний берег річки, на якому не
живуть люди. Скалистий берег, ялинки та сосни, синя річка – все це дозволяє
душі надихнутися природою, відпочити від поспіху міста. Хвойний ліс – розкішне місце для відпочинку.
Твори Олександра Олеся завжди лишатимуться більш, ніж актуальними. Я впевнено заявляю про це, адже він писав на такі "вічні" теми, як боротьба, наприклад:
<span>
"В обіймах з радістю журба.</span>
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
<span>І дужчий хто – не знаю я..."
</span>Тут присутній щоденний внутрішній конфлікт особистості, та й багато чого іншого можна роздивитися в цих чудових рядках.
У 1905 році поет написав такі слова:
<em>Доволі мовчати!</em>
<em>Глухі і німі</em>
<em>Раби закричали в ярмі,</em>
<em>Народ закричав мій: «До бою!</em>
<em>За землю, за волю!»</em>
<em>І в помсті сліпій</em>
<span><em>Кричу я: «За волю! на бій!»
</em></span>
Як і сьогодні, в ті часи люди сподівалися на зміни, на краще майбутнє.
Прикладів актуальності творчості видатного поета і письменника можна навести ще немало.
Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Не даремно вона співзвучна слову «батьки». Для кожного вона починається по-різному: подвір’ям дитинства, спогадами лагідних материнських рук,сходом сонця, сяянням зірок…У кожної людини своя Батьківщина, і кожен має право любити та пишатися нею. Моя Батьківщина – це Україна. Я вважаю її найкращою країною у світі. Бо я тут народилась, тут мої батьки і друзі. Я люблю її за широкі лани, густі діброви, що завтра під мої вікном знову розквітне біла акація.Взимку моя Україна вкривається білим пухнастим снігом. Річки замерзають. Зима — єдина пора року, коли я з друзями можу пограти у сніжки. Холодно. Червоніють щоки, а з неба на мої долоні падають сніжинки…Я люблю українську весну, буйну, неповторну. Це — квітучі сади з хрущами та бджолами, це перелітні птахи, які повертаються з теплих країн, це – їжаки, ховрашки, які просинаються після зимової сплячки, це – перші проліски у лісах, це — травневі духмяні конвалії, це – веселі струмки, які біжать і піняться, змивають залишки брудного снігу та впадають у повноводний Дністер.Я люблю свій край за тепле літо із зухвалими горобцями, які нахабно гуркотять на підвіконні, з тополиним пухом, якому радієш тільки перший день, пухом, який вкриває землю, потрапляє в очі та ніс, заважає вільно дихати.Люблю річку Дністер з її мальовничими берегами, увінчаними вербами. З її оптимістами-рибалками, які можуть просидіти майже весь день за ловлею окунів. Люблю суницю на лісовій галявинці, коли не звертаєш увагу на укуси комах і радієш кожній ягідці, люблю за важке колосся стиглої пшениці на жовтіючих ланах. Люблю за тріскотню цвіркунів, за щебетання жайворонків, курликання лелек.Люблю українську осінь з її вкритими у золото і багрянець деревами, ранковими туманами, потемнілими повноводними ставками. Мені подобається збирати осінні гриби, коли ми усією родиною виїжджаємо у ліс. Люблю палити вогонь і смажити шашлики. На сільських ланах закінчують працювати осінні комбайни, поспішаючи вчасно підготуватися до неминучих холодів. У моїй Україні найродючіша в світі земля і саме вона приносить людям свої дарунки.Я пишаюся тим, що живу в країні з такою багатою історією. Україна пройшла тисячолітній шлях – від часів могутньої Київської Русі до сучасної незалежної країни. Нашим пращурам неодноразово доводилось відбивати загарбників та захищати рідні оселі від чужинців.Вірю що зникнуть ненависть, несправедливість, жорстокість і безсердечність. Запанує щастя і добробут під блакитним безхмарним небом. Серед безкрайнього золотого поля Українці забудуть про нестатки, безробіття, платне навчання.<span>Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з’їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Новозеландію. Із задоволенням подорожувала б. Можливо, де-небудь я б затрималася, а десь — ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я би повернулася додому, до своєї України. Тут усе моє життя. Іншої батьківщини мені не треба</span>
Рід літератури: ліро-епос.
Жанр: балада.
Тема: відображення трагічного кохання молодої дівчини.
Мотиви балади: оспівування невмирущості справжнього кохання; уславлення вірності в коханні; співчуття до молодої дівчини, розлученої з коханим; засудження зневіри та звертання за допомогою до ворожіння.
Ідея: невмирущість справжнього кохання та вірності.
Проблематика: кохання та розлука, батьки і діти, вірність та зрада, добро і зло, задоволення та страждання, щирість в почуттях та відсутність почуттів.
Композиція:
Експозиція: «По діброві вітер виє…».
Зав’язка: «Полюбила чорнобрива козака дівчина..».
Розвиток дії: «Любилася, кохалася, а серденько мліло..», «минув і рік, минув другий козака немає…», «мати хоче дати за старого заміж», «пішла вночі до ворожки», «тяжко мені, тяжко!».
Кульмінація: «Випий трошки сього зілля все лихо загоїть».
Розв'язка: «Взяла зілля, поклонилась», «Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась.
Вдруге, втретє напилася І не оглянулась», «Отак тая чорнобрива плакала, співала... І на диво серед поля тополею стала».
Художні засоби.
Епітети: стан високий; лист широкий; море широке; марне зеленіє; викохав тонку, гнучку; тихо усміхнулась, по синьому морю, серце-тополенько, щиру правду.
Постійні епітети: чорнобрива дівчина, біле личко, карі оченята, милий чорнобривий.
Персоніфікація: «вітер виє, гуляє, … гне», «серце ниє», «само серце знає», «серденько знає,… мліло,… б'ється», «чуло серце недоленьку, сказати не вміло, не сказало…», «стане місяць серед неба».
Метафора: «личко червоніє», «до полудня, та й зав'яне, брови полиняють», «сиротою білим світом нудить», «сохне вона», «чорнобрива сохла», «без милого скрізь могила», «душу згубити», «дівувала», «зілля лихо загоїть», «лихо знаю», «все піде в воду», «рости … до самої хмари», «літа трачу», «хоче мене мати в землю заховати», «торішню вроду», «зілля все лихо загоїть».
Порівняння: «поле, як те море», «одна, як сирота», «воркує, як голубка без голуба», «батько, мати як чужії люди», «сонце світить — як ворог сміється», «Сохне вона, як квіточка», «Легше… в труні лежать, ніж його побачить», «Пішла стара, мов каламар», «За перший раз, як за той рік», «Полетіла, мов на крилах».
Повтори (тавтологія): «одна, одна», «любилася, кохалася», «Минув і рік, минув другий», «Позаторік знала, позаторік і зіллячка», «Серед степу пала, Пала …», «Плавай, плавай …», «Рости, рости…», «Все вгору та вгору», «До схід сонця, ранісінько»
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Полюбила …», «Якби знала…», «Не співає…», «Скажи …»
Повтори (рефрен, приспів): «Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю», «По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу».
Повтори (епіфора, єдинозакінчення): «…Вмилась, напилася, … Вдруге, втретє напилася».
Риторичний оклик: «Одна, одна, як сирота На чужині, гине!», «Край світа полину!», «Бабусенько, голубонько!», «Тяжко мені, тяжко!», «Ні! Вже не вернуся!», «Мамо моя!», «Доле моя!»,
Риторичне звертання: «Плавай, плавай, лебедонько!», «Рости, рости, тополенько!», «Скажи йому, моє серце!», «Боже милий, Боже!..», «Подивися., тополенько!», «Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору».
Риторичне запитання: «Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати?», «Чи довго їй одинокій на сім світі жити?..», «Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..», «А хто ж її головоньку Буде доглядати?», «Хто догляне, розпитає, На старість поможе?»
Пестливі слова: серденько, личко, козаченько, раденькі, недоленьку, бабусенько, голубонько, лебедонько, тополенько, головоньку, ранісінько
Антитеза (протиставлення): «День і ніч воркує», «чи діжду я, чи не діжду пари», «По тім боці — моя доля, По сім боці — горе»
Контраст (антонімічні пари): «Полюбила — не спинила: Пішов — та й загинув...», «воркує,…а ніхто не чує...», «Нехай попи заспівають, а дружки заплачуть», «біжиякомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш», «милий чорнобривий Співає, гуляє, А я плачу», «плакала, співала».
Метаморфоза: «Отак тая чорнобрива …серед поля Тополею стала».
Віршований розмір: коломийковий вірш з розбивкою на два рядки (8 + 6 = 14 складів)