<span>Багато в нашій літературі було творів про тяжке життя жінок. Але, на мою думку, шедеврами української літератури є поеми Т. Шевченка «Катерина» та «Наймичка». «Катерина» — драма життя селянської жінки, що й зараз хвилює душу, змушує по-іншому .дивитися на світ. Ще в перших рядках застерігає Т. Шевченко:</span>Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі — чужі люди,<span>Роблять лихо з вами. Але нічого не значить для Катерини застереження ні батька, ні матері, ні пересуди сусідів. Вона кохає «свого Івана» щиро, віддано, «як знало серденько». Заради цього кохання ладна Катруся піти на все. Бо за милого «любо й потужити». Я гадаю, що така дівчина заслуговує щасливої долі — долі жити разом з милим, коханим, мати міцну сім’ю. Але натомість стає вона покриткою, руйнуються всі її мрії, всі надії. Мені здається, що це найстрашніше у житті. Не милує Катерину доля: народила вона сина-безбатченка, до цього ще й батьки відвертаються від неї:</span>Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.<span>Іде Катерина з рідної домівки, у широкий, незнаний світ шукати батька свого сина, йде, бо все ще вірить у кохання. Вражають мене своєю ліричністю та драматичністю рядки про те, як збирається вона у далеку путь. Здається, що ніби стають перед очима живі картини: не прощають батьки доньку, рветься на шматки серце. Болісно на це дивитися. Як хочеться допомогти цій змученій незгодами жінці, якій треба захищати крихітку-дитину! Ось вона бере з-під батьківської вишні землю на згадку про домівку, щоб у чужому краї поклали чужі люди на її могилу:</span>А своєї ся крихоткаЛадо мною ляже Та про долю, моє горе<span>Чужим людям скаже. Так, цій дитині призначена нелегка доля — доля жити серед чужих людей, доля чути завжди страшне слово «байстря». Стискає серце від жалю, і здається, що й сам Шевченко плаче разом зі своєю Катериною, тому й називає її «серце моє». Вражає кривда, що її бачить героїня на кожному кроці: і люди знущаються, москалі сміються з неї. Але ще є надія у серці Катерини. Зігріває вона її зламану, знівечену душу, хоч з кожним кроком, з кожною нічкою, що їй довелося провести під тином, та ще й з немовлям на руках, тане ця надія, надія знайти коханого, віддати йому сина. Адже діти ні в чому не винні…</span>На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята.<span>Отака доля чекає безбатченків; тому й хоче Катерина позбавити свого сина такої долі. Скільки розпачу вкладає автор у вуста героїні, скільки сліз та суму, скільки невимовної туги!</span> Якщо для москаля кохання — це іграшка, забава, то для Катерини — це дуже серйозно. І дитина — плід кохання, що зв’язує назавжди закохані серця. Не змогла винести вірна Катруся зради, тому що зраджено не тільки кохання, її, зраджено й сина, дитину, що не повинна відповідати за гріхи батьків. Останні слова її, звернені до сина, його вона поклала просто на шляху, були:«Оставайся шукать батька, А я вже шукала».<span>Взяла її тіло холодна вода, не залишивши навіть сліду. Тільки бідне байстря, що, ні родини, ні хатини, навіть батько ніколи не впізнає, а як впізнає, то відцурається. Буде ця дитина жебракувати, будуть з неї знущатися, бо безбатченку не всміхнеться доля, незважаючи на чорні брови. Я гадаю, що в образі Катерини уособлена трагічна доля жінок України, зневажених, розбитих злиднями та несправедливістю. Як болісно мати дитину від коханого, якої він зрікається, цурається! І мені здається, що іншого виходу для цієї жінки не було — сам Т. Шевченко пише:</span>Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала,Дунув вітер понад ставом — сліду не стало.<span>І все ж таки хочеться вірити, що її сину всміхнулася доля, щаслива доля!</span>
Твір на тему: «Життя
Т.Шевченка – подвиг, який
вартий на велику пошану»
Тарас Григорович Шевченко – найвидатніший
поет усіх часів, справжній геній українського
народу. Він зробив безцінний вклад у духовну
скарбницю наших співвітчизників і усього
людства, а своєю творчістю він досягнув
світового рівня. Довершені твори великого
Кобзаря й донині сіють зерна добра і світла,
сяють незгасимим полум’ям проникливої
мудрості, безкомпромісності і справедливості.
Тарас Григорович Шевченко народився у
кріпацтві, тому йому, як ніякому іншому
митцю, були зрозумілі і близькі страждання
української бідноти. Саме тому він присвятив
усе своє життя служінню ідеї соціального та
національного визволення трудящого класу.
Не існувало такої сторінки життя, якої б не
торкнулися поезії митця. У більшості своїх
творів Т. Шевченко закликав до об’єднання
усіх народів і спільної боротьби проти
царизму. Він щиро вірив, що на звільнену від
експлуататорів землю прийде насправді
щасливе і прекрасне життя:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
«І Архімед, і Галілей…»
Без імені Тараса Григоровича Шевченко
неможливо уявити української літератури,
української культури, не можливо уявити
нашого народу і нашої країни. Його творча
спадщина невмируща, а життя великого
Кобзаря можна вважати справжнім
мистецьким подвигом. Т. Шевченко віддав усі
свої сили заради порятунку українського
народу, заради української культури та
пошуку шляхів у краще майбутнє.
З плином часу ми все більше переконуємося,
що поезії Т. Шевченка – то щирі одкровенні
визнання, які він висловив не тільки в адресу
минулих та сучасних поколінь, а й в адресу
своїх нащадків. Я впевнений, що ще не одне
покоління українців буде звіряти своє життя з
іменем і творчістю великого Кобзаря
українського народу. Я добре розумію слова, з
якими до генія українського поетичного слова
звернулася поетеса Ліна Костенко:
«Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,
бо ти для мне – совість і закон…
Кобзарю, знаєш, нелегка епоха,
оцей двадцятий невгамовний вік.
Завихрень – безліч. Тиші - анітрохи…
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон…».
Тарас Григорович Шевченко – це вічний
вогонь, який ніколи не згасне в серцях
українців, а творчість великого Кобзаря – це
велика святиня, якою пишається і дорожить
український народ. І ми, і наші нащадки
повинні завжди берегти у своїх серцях вогник
любові до своєї Вітчизни, який запалив своїми
творами великий поет Тарас Григорович
Шевченко.
Традиции и обычаи казаков <span><span> </span>Казак не может считать себя казаком, если не знает и не<span> </span>соблюдает традиции и обычаи казаков. За годы лихолетья и уничтожения казачества изрядно выветривались и исказились под чуждым влиянием эти понятия. Даже наши старики, родившиеся уже в советское время, не всегда правильно трактуют неписаные казачьи законы.</span><span><span> </span>Беспощадные к врагам, казаки в своей среде были всегда благодушны, щедры и гостеприимны. В основе характера казака была какая-то двойственность: то он весел, шутлив, забавен, то необычайно грустен, молчалив, недоступен. С одной стороны, это объясняется тем, что казаки, глядя постоянно в глаза смерти, старались не пропускать выпавшую на их долю радость. С другой стороны – они философы и поэты в душе – часто размышляли о вечном, о суете сущего и о неизбежном исходе этой жизни. Поэтому основу в формировании морально-нравственных устоев казачьих обществ составили 10 Христовых заповедей. Приучая детей к соблюдению заповедей Господних, родители по народному их восприятию поучали: не убивай, не кради, не блуди, трудись по совести, не завидуй другому и прощай обидчиков, заботься о детях своих и родителях, дорожи девичьим целомудрием и женской честью, помогай бедным, не обижай сирот и и вдовиц, защищай от врагов Отечество. Но прежде всего крепи веру<span> </span>православную: ходи в Церковь, соблюдай посты, очищай душу свою – через покаяние от грехов, молись единому Богу Иисусу Христу и добавляли: если кому-то что-то можно, то нам нельзя – МЫ КАЗАКИ.</span><span><span> </span>Чрезвычайно строго в казачьей среде, наряду с заповедями Господними, соблюдались традиции, обычаи, поверья, которые являлись жизненно-бытовой необходимостью каждой казачьей семьи, несоблюдение или нарушение их осуждалось всеми жителями хутора или станицы, поселка. Обычаев, традиций много: одни появляются, другие исчезают. Остаются те, что наиболее отражают бытовые и культурные особенности казаков, что сохраняются в памяти народа от далекой старины. Если коротко сформулировать их, то получатся своеобразные неписанные казачьи домашние законы:</span><span><span>1.<span> </span></span>Уважительное отношение к старшим.</span><span><span>2.<span> </span></span>Безмерное почитание гостя.</span><span><span>3.<span> </span></span><span>Уважение к женщине (матери, сестре, жене).</span></span>
Якби я була депутатом то я б встановила в Україні справедливісьть!Як позбирала сміття,заборонила їсти чіпси і сухарики.Та сробила вищі заклади у нашому місті.Це наприклад:вуз для менеджерів,вуз для поварів та багато іншого.Я б зробила все найкраще для нашої країни!!!!