Эм...я не очень задание поняла >_> Ну, если разницы нет, надеюсь это пойдет...
Думи мої, думи мої,
<span>Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..</span><span>Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх...</span><span>Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!</span><span>За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!</span><span>Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,</span><span>А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...</span><span>Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
</span>
Риба із твору "Говорюща риба" Емми Андієвської насправді розуміє красу світу.Вона толерантна до своїх підводних жителей. Риба щаслива,що знайшла собі товариша з яким може поговорити.Під водою вона говорила і біля неї плавали кольрові бульбашки її ніхто не розумів,але вона розуміла людей
Можу допомогти з тіром на тему : Скарб для мене це ...
“Для мене скарб це …”
З радістю у душі і усмішкою
на своєму дівочому обличчі я пишу цей твір. Чому свою сім’ю, в якій я проживаю – я називаю
скарбом ? А тому що, я найщасливіша дівчина в цілому світі. Я вважаю, що там,
де в сім’ї де панує мир, злагода, взаєморозуміння, любов до своїх дітей, а
дітей до батьків – це є безцінним
скарбом. Я пишаюся і горжуся своїми батьками.
Від свого батька я успадковую впевненість у
своїх вчинках, чесність і справедливість, порядність, любов і ласку до мене.
Коли мені щось не зрозуміло в домашньому завданні, тато завжди допомагає мені.
Від матусі я успадковую всі ті добрі і щирі,
ніжні риси характеру, які є у моєї мами. Вона змалку привчила мене до чистоти,
вона привчила мене прибирати після себе, звісно підмітати, мити підлогу,
витирати пил, пилососити, тому що, деякі дівчата в моєму віці цього не вміють
або просто ліняться робити це. Потрібно бути самостійним, батьки привчили мене
до цього.
Мої батьки мене привчили до чистоти,
самостійності, любові до тварин, щирості та вихованості і це я вважаю своїм
скарбом, мої батьки це мій скарб. Завдяки тому що, в нашій сім’ї завжди панує
мир і спокій, взаєморозуміння і шана до кожного хто є у нашій сім’ї. Чому я
написала що мої батьки, моя сім’я це є скарб, а тому що, я твердо впевнена, де
у сім’ї між батьками і дітьми є любов, взаєморозуміння, де я живу щасливою і
радісною, то це є безцінним скарбом для мене.
Я люблю свою родину, свою сім’ю, тому що, це є мій скарб і
я буду берегти його, як свою зіницю ока.
Наша українська земля дуже красива в самому
широкому розумінні цього слова. І зовсім не треба шукати пишномовні слова для
того, щоб описати цю красу. Достатньо цікаво розповісти про життя людей, які
кожен день спілкуються з природою и живуть найближче до її витоків. Саме так і
зробив український письменник Всеволод Нестайко у своїй захоплюючій повісті «Тореадори з Васюківки», в якій йде мова про
цікаві пригоди двох сільських хлопчиків – друзів і найбільших у селі розбишак.
Усі події цього твору відбуваються на тлі незрівняної краси української
природи, яка відіграє важливу роль у повіст<span>і справляє незвичайне враження на читачів будь-якого віку. Ява Рень та
Павлуша Завгородній коїли немало лиха своїм односельцям, але робили це не зі
зла, тому й прощали їм селяни майже усе. Автор трилогії доводить, що будь яка
людина, яка живе у тісному співіснуванні з природою, має щиру та добру душу,
вона не здатна на підлість і зраду</span>