Добрий день вам Ебензер Скрудж !!!
Я (своє ім'я) хочу привітати вас с з великим Різдвом Христовим,
та побажати на це свято ращів, великої дружньої компанії, та звичайно ж
здоров'я. усі читачі дуже пишаются вами, адже ви з такої безжальної та злої людини перетворились на дуже добру та життєрадісну.
З ВЕЛИКОЮ ПОШАНОЮ (СВОЄ ІМ'Я) !!!!!!!
Природолюбом називають людину яка піклуеться,допомагае природі.У нашому середовищі важливе місце посягае природа! У нашому житті треба завжди піклуватися про природу, тому що без природи ми не будемо жити!
За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький.
<span>А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. </span>
<span>Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. </span>
<span>XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. </span>
<span>Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. </span>
<span>Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. </span>
<span>Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. </span>
<span>Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та допомога тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя. </span>
Пропоную дібрати такі цитати до образу Михайлика з твору "Гуси-лебеді летяті": Матір про свого сина: «Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде…».
Дід пророкує онуку: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…»
Працьовитість хлопця: «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу
коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або
розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки
потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом».
Внутрішня сила: «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину..»
Тяга до навчання: «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися».
Митько і Сергійко — учні київської школи. Цілий рік вони мріяли провести канікули в селі, але батьки боялися, що хлопчики не будуть слухати бабусю. Винахідливі шестикласники зуміли довести старшим, що їм вкрай необхідно виїхати з Києва.
І ось вони у бабусі, яка не обмежувала їх ні в чому. Хлопчики мали змогу вільно розпоряджатися своїм часом. Вони відремонтували старий курінь на березі лісового озера, ховалися в ньому вдень і навіть залишалися ночувати.
Ніщо не проходило повз увагу допитливих гостей. Перебування біля озера стало ще цікавіпіим, коли друзі виріпіили спіймати чудовисько, яке буцімто жило в озері.
Винахідливі хлопчики виріпіили викопати яму, куди мав потрапити митько- завр. Добре, що вони не встромили гострий кілок у ту яму, бо впав до неї не ящір, а дід Трохим, бабусин сусід.
Щоб міфічна химера лісового озера не проминула засідку, Митько придумав прив’язати до дерева приманку. Козу хлопці побоялися тягти до лісу, самі не хотіли потрапити чудовиську у пащу, тож виріпіили, що для цієї справи підійде й курка. З великими труднощами їм вдалося піймати птицю і прив’язати її до дерева. Але капосна курка сховалася за стовбур і стала несамовито квоктати тільки тоді, коли почула голос діда Трохима з ями. Хлопці відбріхувалися як могли, але старий все-таки зрозумів, що і лопату, і курку принесли до лісу саме вони.
Таємниця лісового озера розкрилася зовсім випадково. Коли хлопці помітили у воді голову чудовиська, Митько став кидати каміння. Хоч не з першого разу, а він таки влучив йому прямо межи очі. І раптом у нічній темряві почувся крик: «Рятуйте!» Друзі зрозуміли, що тим «чудовиськом» був Васько.
Пригоди на березі лісового озера стали для допитливих хлопчиків нагодою якомога більше дізнатися про минуле Землі. У школі вони вчилися абияк, ніхто не бачив у їхніх руках книжок, а тут на канікулах та ще й без примусу хлопці чимало прочитали. Я думаю, що з цього літа зоологія та біологія стануть їхніми улюбленими предметами.
<span>
</span>