У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!»
Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю.
Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці).
<em>Казанок варить --- це голова думає(по російські соображаєт)</em>
І йшов кінь до міста. Він пишався собою, що зміг утікти від інших коней, він пишався своєю білизною та красою. Він переночував у полі та вранці вирішив не йти до міста, бо його б знову зробили трудовою худобою. Він вирішив йти, куда очі глядять. Йшов він довго, отже зупинився і знову почав згадувати пращурів. гордих, красивих і не на диво, білосніжних. Отже, знайшов він доброго чоловіка через кілька місяців голоду та холоду. Той його приютив, годував ти приглядував за ним. Чоловіка звали Степан. Він його відмив від бруду та повернув йому тодішню білизну. Шептало був дуже вдячний Степанові за спасіння, адже помер би він десь у полі і ніхто б не помітив...
Знову пришла біла зима |
Й подарками, і сніжки |
Матушка моя, дорога ! |
А прийдеш ти чи ні ?!