Про набожність Марусі:
«Ще маленьке було, а знала і отченаш, і богородицю, і святий боже, половину вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже не заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату шажок на свічечку, а другий старцю божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є».
Про Марусину вроду:
«Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, брівоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і між ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані».
Детальний опис одягу Марусі:
«Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата (пофарбована в червоне), ще материнська – придана, тепер вже таких не роблять. І яких-то цвітів там не було? Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, – ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і лямівка з-під плахти теж вимережована й з китичками; панчішки сині, суконці, і червоні черевички».
Про ввічливість Марусі:
«Іде, як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зустрілась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуй, дядюшка» або: «Здорові, тітусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить».
Про порядність Марусі:
«А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голову схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш».
Загальна характеристика Марусі:
«О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».
КогдаКогда в лугах покосы, то лучше не ловить рыбу на луговых озерах. Мы знали это, но все-таки пошли на Прорву.
Неприятности начались сейчас же за Чертовым мостом.
Разноцветные бабы копнили сено. Мы решили их обойти стороной, но бабы нас заметили.
– Куда, соколики? – закричали и захохотали бабы.– Кто удит, у того ничего не будет!
– На Прорву подались, верьте мне, бабочки! – крикнула высокая и худая вдова, прозванная Грушей-пророчицей.– Другой пути у них нету, у горемычных моих!
Бабы изводили нас все лето. Сколько бы мы ни наловили рыбы, они всегда говорили с жалостью:
– Ну что ж, на ушицу себе наловили – и то счастье. А мой Петька надысь десять карасей принес. И до чего гладких – прямо жир с хвоста каплет!
Мы знали, что Петька принес всего двух худых карасей, но молчали. С этим Петькой у нас были свои счеты: он срезал у Рувима английский крючок и выследил места, где мы прикармливали рыбу. За это Петьку, по рыболовным законам, полагалось вздуть, но мы его простили.
Когда мы выбрались в некошеные луга, бабы стихли.
Сладкий конский щавель хлестал нас по груди. Медуница пахла так сильно, что солнечный свет, затопивший рязанские дали, казался жидким медом. Мы дышали теплым воздухом трав, вокруг нас гулко жужжали шмели и трещали кузнечики.
Тусклым серебром шумели над головой листья столетних ив. От Прорвы тянуло запахом кувшинок и чистой холодной воды. Мы успокоились, закинули удочки, но неожиданно из лугов приплелся дед, по прозвищу «Десять процентов».
– Ну, как рыбка? – спросил он, щурясь на воду, сверкавшую от солнца.– Ловится?
Всем известно, что на рыбной ловле разговаривать нельзя. Дед сел, закурил махорку и начал разуваться. Он долго рассматривал рваный лапоть и шумно вздохнул:
– Изодрал лапти на покосе вконец. Не-ет, нынче клевать у вас не будет, нынче рыба заелась,– шут ее знает, какая ей насадка нужна.
Дед помолчал. У берега сонно закричала лягушка.
– Ишь стрекочет,– пробормотал дед и взглянул на небо.
Тусклый розовый дым висел над лугом. Сквозь этот дым просвечивала бледная синева, а над седыми ивами висело желтое солнце.
– Сухомень! – вздохнул дед.– Надо думать, к вечеру ха-а-роший дождь натянет.
<span>Мы молчали.</span>
<span>Мати бідкалася, що побило всю городину, а хлопець після цієї пригоди надовго захворів. Довелося йти до знахарки. </span>
<span>Знахарка, викачуючи хворобу яйцем, здивувалася, потім стала па коліна перед хлопцем і сказала: "Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати... Іди..." </span>
<span>Поки дійшли додому, дитина була вже здорова. Серед сільських дітей він виявився найвправнішим, тому заздрісники м’ячик у нього відняли, а його прогнали. Мати, заклопотана роботою й нестатками, теж на нього накричала. От і блукав він самотою. </span>
<span>Уже став чередником. Дивний із нього пастух — не кричить, не галасує, худоба вся ціла, напасена. Тільки ні до кого, окрім як до берези, прихилитися. </span>
<span>Милувався красою лісових квітів, думав, як її зберегти. І вирішив поселити все це у своє серце. Тільки так сказав, розсунувся бузиновий кущ — і з нього вийшов дід Капуш, заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів. Сказав, що чередник призначений йому в учні, що їх чекають великі справи. Чередник відповів, що не може кинути матір, що він любить її, навіть коли та його сварить. Капуш перестав насміхатися над хлопцем і сказав, що йому якраз і потрібні такі правдиві та вірні помічники. </span>
<span>Одного разу Капуш покликав чередника свистом, повів його на гірський шпиль, показав на зоряне небо і сказав, що все на землі залежить від небес, від життя сонця. І хай не боїться: мороку немає, є тільки недоступне, незвідане. </span>
<span>Відтоді чередник став ще задуманіший. Але жодної злої думки не було в його голові. Йому хотілося більше дізнатися про світ. </span>
<span>Несподівано з’явився Капуш і став розказувати про зелену книгу землі. Усі залежать від зерна: людина, звір, пташка. Краси людини без землі і краси землі без людини немає. Найвища радість людини — орати й сіяти. Сила кожного таїться в силі його душі. У лісі живуть Лісовики й Лісовки, Полісун — пастух вовків, у воді — Водяник. Земляні духи стережуть скарби землі. Літо — молода дівчина, а Зима — стара баба. Земля — найпривітніша людська домівка, і кращої не знайти. Чередник запитав, чому він усього цього не бачить, а Капуш відповів, що то через байдужість і недбальство. Треба вчитися спостерігати, все підмічати. </span>
<span>Забуяла нова весна, і Капуш розповів юнакові, яке зілля допомагає людині й худобі, а яке — шкодить. Учив, що світ тримається на любові й терпінні. А ще — думанні. </span>
<span>Мати сказала, що тепер хлопець має братися за плуга. Коли той рано виїхав у поле, все село сміялося — безголовий. Травень був без дощів: хто пізно посіяв, у того не вродило. А в нього вродило. </span>
<span>Наступного року із сіянням не спішив: знав за прикметами, що ще будуть морози. Знову в нього вродило, і всі в селі вирішили, що він знається з нечистою силою. Юнакові було кривдно за тупу й сліпу заздрість людей. </span>
<span>Влітку гроза знищила весь урожай, і юнак був дуже злий. Знову з’явився Капуш і сказав, що він — людина, повинен боротися, пізнавати, шукати правди у трьох коренях — у землі, у небі й у самому собі, в своїй душі. Хоче осідлати хмару, бути Планетником — хай спробує! Після зливи почалася спека, все горіло. Юнак вирішив викликати дощові хмари. І в нього це вийшло! </span>
<span>Планетник весь час працював — відводив зайву воду, садив дерева, сіяв, орав. Усе село по ньому звірялося. Умів усе — ковалював, шив, лікував худобу, дітям робив іграшки. І ніколи не ходив до корчми. </span>
<span>Над усе любив землю й хліборобство. І земля йому щиро відповідала тим же. Юнак усе думав, як йому осідлати хмару. Підкидав капелюха, прив’язував до чотирьох кінців хустинки камінець і спостерігав, як вони літають. </span>
<span>Вирішив пошити з полотна великий мішок, наповнити його вітром і політати. Але повітря не трималося, тому Планетник вирішив просмолити мішок. Ніхто й не здогадувався, що він готується до польоту. </span>
Настав березень. Подули сильні вітри, все висохло. Люди благали Планетника накликати дощу. І він прикликав.<span> Після того знову взялася спека. Надумав Планетник летіти, та люди його випередили. Прийшли й в усіх нещастях звинуватили. Ледь не вбили. </span>
<span>Пан наказав заарештувати Планетника. А на всіх людських обличчях одне — ненависть і нетерпець. Стара мати побивається з горя. Коли сторожа поснула, перед матір’ю розцвів нарцис і сказав, щоб вона відчинила двері холодної і випустила сина. Планетник взяв нарцис, мати його благословила, і він простився з нею — пішов ставати над громом. Серед ночі на горі спалахнуло вогнище. З вогню піднімалася куля. Задзвонили дзвони. Вдень Планетника шукали, але не знайшли. Чи в небо злетів, чи в землю запався — ніхто не знає. </span>
<span>Таку легенду розповіла Олена Булига. Коли мені тоскно, я згадую Планетника й чую, як у небі дзвонять дзвони</span>