Колись, за сивої
давнини, в Афінах жив великий митець, різьбяр і будівничий Дедал,
нащадок царського роду.
Учнем Дедал а став його небіж Талос, ще підліток, але такий тямущий і
здібний, що сам Дедал чудувався, як швидко хлопець од нього все переймає
і сам уже створює дивовижні речі.
Одного разу, гуляючи з Дедалом по Акрополю, Талос спіткнувся і впав з
висоти. В його смерті афіняни звинуватили Дедала, мовляв, той із
заздрощів надумав позбутися свого учня і сам зіштовхнув його вниз. І
афінський люд засудив митця до вигнання.
Кинув Дедал напризволяще свою майстерню і недовершену роботу, сів на
корабель, довго плив і нарешті дістався до острова Крит. Царював там
Мінос, чоловік розумний і владний. Він щиро зрадів Дедалові, бо слава
митця давно вже досягла критських берегів.
Цар Мінос одразу запросив до себе Дедала, загадав йому багато роботи,
був щедрий і спершу навіть ласкавий. Він одружив Дедала з гарною
критянкою, і та народила афінянинові сина Ікара. Та митець тяжко сумував
за батьківщиною і почувався на Криті рабом.
Минали роки, а Дедал ніяк не міг забути далекої батьківщини. Дружина
його померла, і тоді він надумав будь-що дістатись із сином до Афін.
Митець знав, що Мінос ніколи його не відпустить і що ніхто, боячись
царського гніву, не допоможе йому втекти, а варта впіймає і приведе
назад до палацу.
Якось сидів Дедал на березі моря, журно дивився на білих чайок, що
кружляли над хвилями, і раптом йому сяйнула смілива думка: «Нехай Мінос
закрив мені путь через море, нехай він усім володіє — і водою, і землею,
але небо — не його володіння, небо вільне! Треба навчитись літати в
птахів!»
Тепер увесь вільний час Дедал робив із пташиного пір’я великі крила.
Насамперед він ладнав одну до одної малесенькі пір’їни, а тоді брав
довші й довші. Потім міцно стягував їх мотузком, клеїв воском і вигинав,
щоб були як у справжнього птаха. Нарешті крила були готові, великі —
Дедалові, трохи менші — Ікару. Митець прикріпив свої до спини й до рук,
змахнув ними і легко знявся в повітря. Покруживши, він опустився на
землю і став повчати Ікара: — Не можна підійматися дуже високо, синку,
бо це там палюче, воно розтопить віск — і пір’я розлетиться. А низько
над морем теж не лети, щоб хвилі не замочили тобі крил. Треба триматися
середини, запам’ятай це, Ікаре, тільки середини. Будь слухняний, не
шукай власної дороги, а лети просто за мною. Він навчив його літати. А
наступного дня, щойно ясне сонце виринуло з далеких глибин океану, вони
знялись у безхмарну блакить.
Ікар спершу слухняно летів за батьком. Почуття лету, дивовижне, незнане,
сповнило його душу неймовірною радістю. У захваті Ікар забув за
батькову засторогу й полинув вище, ще вище, аж до золотого сонця.
Зненацька хлопець відчув, що крила вже не так міцно тримають його, як
спершу. Пекуче сонячне проміння розтопило віск, пір’я посипалося додолу,
і марно тепер юнак махав уже безкрилими руками.
— Батьку, батьку, я гину! — відчайдушно крикнув Ікар і зник серед
зелених морських хвиль.
Не чув того крику Дедал, та, ще раз озирнувшись, не побачив за собою
Ікара. Розпачливо кружляв він у повітрі, гукаючи сина, а тоді примітив
на хвилях розкидане пір’я. Нещасний батько все зрозумів і мало не
збожеволів з горя, та мусив летіти далі, до найближчого берега.
То був чималий острів. Довго блукав по ньому Дедал, поки хвилі прибили
до берега юнакове тіло. Убитий горем Дедал поховав тут сина, і відтоді
той острів зветься Ікарія, а море довкола люди і досі звуть Ікарійським.
І цікаво, що втіленням одвічної мрії людства про крила став не
розумний, розважний Дедал, знаменитий винахідник, митець, а неслухняний,
завзятий хлопець Ікар, який перший відчув радість вільного лету і
віддав за це власне життя.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/dedal-ta-ikar-chitati/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
При Префиксальному способи творення до слова додаеться префикс , при суфиксальному способи додаеться суфикс.
Дід Платон був жорстоким до ворога, вчив молодих солдат зниважати ворога. Він був сильним духом, дід небоявся війни і казав воїнам яких переправляв через річку "я нерозумію як вже є війна так навіщо боятися її", і був рибалкою.
Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька років тому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…»У сучасних умовах глобалізації ситуація в Україні погіршилась, держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту. Демократичні процеси відбуваються хаотично у зв'язку із слабким законодавчо-правовим полем; ліберальні та консервативні ідеї не спрацьовують у суспільстві, позбавленому єдності, ідеалів і загальної мети. Глобальне все більше й більше превалює над суспільним і національним.Основний конфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засоби транснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються. Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише до політичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процес глобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державу й суспільство, на особистість. Відповідно всі ці інституції зазнають змін, трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині. Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою. Академік Микола Жулинський, виступаючи на У Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях (серпень 2002 р.), наголошував: «Духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій», а відповідно «запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації - глобального корпоративізму - веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і «виведення» її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей».Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор - та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», - стверджував геніальний Олександр Потебня.В умовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продукт віджилих епох, як на певну декорацію-ілюстрацію, що заважає сильним світу цього фантастично збага¬чуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг, єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків та молоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від джерел національної самобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності до унікальної культури предків створюють загрозливу ситуацію розриву духовно-культурних зв'язків між поколіннями, зниження загального рівня культури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософію песимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході (фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світової глобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивування антигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріння, наркоманії, алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми, поширенні азартних ігор тощо. Зупинити негативні тенденції в житті людства здатний фольклор кожного народу за умови державної турботи про його збереження, охорону, пропаганду й відродження в прийнятних для сучасності формах.<span>В Україні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширенню фольклору становить тривала відсутність загальнодержавницької ідеології, що ґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними ціннісними орієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не на глобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості, залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть.
</span>