Слово крильця правільно переносчться вот так ,,кри-льця"
У кожної людини, крім рідної країни, є ще мала Батьківщина. Це місто або село, в якому ти народився, твоя вулиця, дім — все те, що таке близьке серцю
Моє рідне місто — Донецьк. Тут я народився, живу, ходжу до школи. Тут живе моя родина, друзі. Мені подобається це місто. В ньому багато гарних вулиць, споруд: театри, кінотеатри, цирк, бібліотеки. Але навіть тоді, коли б всього цього не було, я все одно любив би своє рідне місто. Я розумію почуття нашого великого земляка В. Сосюри, який писав:
Де б я не був, а все ж думками
Лечу в Донеччину свою.
Я дуже пишаюся тим, що живу у вугільному краї. Бо вугільна промисловість є дуже важливою для нашої країни, а значить, вона сприяє розвитку нашого господарства. Однак я хочу, щоб видобуток вугілля, а також металургійний завод не псували екології мого міста. Ще мені дуже хотілося б, щоб Донецьк, за старою традицією, був містом троянд. Мені приємно, що наша футбольна команда «Шахтар» — найсильніша в Україні, бо це теж підіймає престиж нашого рідного міста.
Коли я закінчу школу, то сподіваюсь вступити до Донецького національного університету. І взагалі, я нікуди не збираюсь від’їжджати з Донецька надовго. Я хочу прожити тут усе своє життя.
<span>Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.
Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатурні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення.
Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.
Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він - людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних ситуацій, а навпаки - змобілізовуєть-ся, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припускав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, прагнув скористати кожен - бодай і найменший - шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.
Отже, Петро Яцик - це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя - єдиним реальним виправданням життя.
Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.</span><span>
</span>
Объяснение:
Що таке подвиг?
Заглянемо у словник: важлива своїм значенням дія; вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок; самовіддана діяльність, поведінка, викликана глибоким почуттям; пригоди, витівки.
Що ж примушує людину зробити подвиг? Я вважаю, що ніщо не може примусити людину здійснювати подвиг. Це внутрішній порив душі — врятувати іншу людину: дитину, старого, жінку. У момент серйозної небезпеки навряд чи є час міркувати довго. У долі секунди, які у людини єна роздум, спрацьовує підсвідомість. А підсвідомість — це спресований досвід попередніх поколінь, виховання, моральні принципи, за якими живе людина, власний життєвий досвід. Спрямованість душі не на себе, а на інших, мені здається, і грає вирішальну роль в здатності людини зробити подвиг.
Моя мама вважає, що подвиг — це, коли людина, жертвуючи своїм життям, рятує інших.
А тато думає, що подвиг — це коли відчуття любові до Батьківщини, сім'ї і просто дорогих людей, заглушає в тобі відчуття страху, болі і думки про смерть і штовхає тебе на сміливі вчинки, при цьому не замислюючись про наслідки, які можуть трапитися з тобою!
Можливо, ви чули знаменитий вираз "Геркулесова праця [подвиг]". Звідки ж воно узялося? Геркулес (Геракл) — в грецькій міфології герой, син Зевса і смертної жінки Алкмени. Зробив знамениті дванадцять подвигів: задушив немейського лева, убив Лернійську гідру, очистив авгієві конюшні та інші. На згадку про свої мандри Геракл поставив "Геркулесові стовпи". Так у давнину називали дві скелі на протилежних берегах Гібралтарської протоки. Стовпи ці вважалися "краєм світу, за яким немає далі шляху. Тому вислів "дійти до Геркулесових стовпів" почало уживатися в значенні: дійти до межі чого-небудь, до крайньої точки. Ім'я ж самого Геракла стало прозивним для людини, що володіє великою фізичною силою. Вимлів "геркулесова праця" уживається, коли говорять про яку-небудь справу, що вимагає незвичайних зусиль.
Кожен погодиться з тим, що сьогодні дуже багато образ серед людей, які псують відношення й взагалі настрій. Образа, як тяжкий камінь на серці. Його можна прибрати, але це треба вміти зробити. Поміркуймо, яку користь приносить образа на когось? На мою думку, ніяку. Навіщо тоді мучити себе та інших. Звісно, що це нікому не потрібно. Який же існує спосіб, щоб врятуватись від цієї "напасті"? Все досить просто. Потрібно лише пробачити. Прощення- це найкорисніші ліки від образи на когось. Можливо, для когось ці ліки занадто "дорогі", через гордість. Мені завжди допомагає думка про те, що якби я помилилася, то дуже б хотіла, щоб мене пробачили й не тримали довго образи. Завжди потрібно ставити себе на місце тієї чи іншої людини, яка нас образила, чи яку ми образили. Це справді допомагає. Отже, не потрібно берегти у своєму серці місце для образ. Там повинно завжди залишатися місце для любові та доброти