<u><span>Віктор Близнець (1933 — 1981) Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933р. У 1957p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959p., а пе <em></em>ня, щось на зразок співучасті, власної вини. Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність. Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974). Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості. Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979). Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя... С. Іванюк Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998. </span></u>
Краса здавна хвилювала людей і вони хотіли зрозуміти її сутність. Еталони краси змінювалися у різні часи, але ніколи люди не могли обійтися без неї. Яка ж краса важливіша: зовнішня чи внутрішня? На це питання теж існують різні відповіді. Розібратися у цьому допоможе казка англійського письменникаО.Уайльда «Хлопчик-зірка».
Як відомо, героя твору знайшли взимку Лісоруби. Хлопчик-зірка почав рости з дітьми Лісоруба і з кожним роком ставав красивішим і красивішим. Але, на жаль, краса йому принесла лише зло, оскільки він ріс себелюбним, гордим і жорстоким. Хлопчик-зірка знущався з дітей, був байдужим до сліпих, немічних, жорстоко поводився з тваринами, але саме його однолітки обрали вожаком і поступово ставали такими самими жорстокими, як і він.
Та найстрашніше те, що він прогнав свою матір, відрікшись від неї. Це була не чувана жорстокість. І Хлопчика-зірку, на мою думку, було справедливо покарано: його краса зникла. Краса не має права чинити зло!
Незбагненна і дивна краса навколишнього світу! Вона має надзвичайні чари, що захоплюють душу і підносять її високо-високо над світом. Відчуваючи вічність і разом з тим крихкість неповторного земного буття, проймаєшся великою любов’ю до нього, бо знаєш, що саме на цій землі ти з’явився на світ.Дивне і вічне почуття своєї невіддільності від місця, де народився та провів дитинство, і зветься любов’ю до Батьківщини, до рідного краю.А тому саме з дитинства ми повинні показати дітям красу оточуючої природи, вчити бачити її в усьому — навесні і влітку, восени і взимку, у першій весняній квіточці і пожовклому осінньому листочку, у крапельці літньої роси і у легкій, мов порошинка, сніжинці. Треба відкрити дитячі серця для почуттів, аби вони відчули радість буття, щоб захоплювались, раділи, що живуть на цій землі, щоб були горді від того, що в нас така багата і барвиста мова, така ніжна і крилата пісня, така щира і добра душа.
Твір "Гер переможений" мене надзвичайно вразив,особливо сам сюжет. Я сам(а) відчула на собі ті втрати та сльози. Перш за все цей твір розповідає нам про життя під час війни та про любов, а саме Фрадріха до своїх діточок. В творі розповідається про відбудову зруйнованого міста німцями та відносини між німцями та Фрідріхом. Сюжет твору для мене став хвилюючим, але мені не сподобався той кінець:"Одного ранку його знайшли під стіною барка,де він стояв спиною до людей,понуривши голову". Це новела і саме тому така несподівана кінцівка. Мені здається що Любов Пономаренко не дарма написала такий твір, вона хотіла до нас донести,що ми не повинні бути байдужими та те,що не повинні скаржитися на життя,адже раніше воно було ще гіршим
Я вважаю твір може закінчитися так... Після світового турне з цирком Іван і Мілка одружились, і допомагали всім потребуючим речами чи їжею. Згодом в них народилися дітки 2 хлопчика, яких вони відправили в школу гімнастики.