Тема історичних подій в Україні, зокрема козаччини та гайдамаччина, пронизують усю творчість Пантелеймона Куліша. Цей талановитий письменник висвітлює козацьке життя, історичні передумови виникнення козацтва як суспільно-політичної організації, явище гайдамаччини дуже детально та виважено. Цікаво, що його ставлення протягом творчого шляху змінюється кардинально - від захоплено-позитивного до критично-осудливого.Так у романтично-патріотичному ключі написаний твір «Січові гості». У ньому йдеться про відвагу та історію виникнення гайдамацького руху. «Січові гості» за жанром є оповіддю. Сюжет представляю собою розповідь-спогад старого козака про своє життя в контексті історичних подій. Ця розповідь має підґрунтя в реальному житті. Вперше Пантелеймон Куліш почув подібні спогади від поляка, що брав участь у походів проти гайдамаків. В своєму перекладі Куліш перетворив поляка на козака з багатим та суперечливим минулим, який наприкінці свого життя переосмислює свою життєву позицію та стає справжнім свідомим українцем. Цікавим моментом є також той факт, що Куліш зобразив гайдамаків у позитивному руслі, окреслюючи їхню роль, як борців проти пригнічення народу шляхтичами, тоді як в польському варіанті вони виступали в якості розбійників.Старий описує декілька збройних протистоянь, у яких сам брав участь, і поступово можна простежити формування його ставлення до гайдамацького руху. Крім того, оповідь рясніє цікавим зображенням шляхти, євреїв та їхнього характеру життя. Польська шляхта зображується лінивою, ні на що не здатною та жадібною, євреї – підступними ненависниками українського народу.Проблематика оповіді торкається суперечливої за оцінками ролі гайдамаків в суспільно-політичному контексті. Треба зауважити, що сам Пантелеймон Куліш відзначає неоднозначність ролі гайдамаків в житті України, і згодом його оцінка їхньої діяльності змінюється на негативну. Однак, Козаччина та гайдамаччина є невід’ємними сторінками української історії та заслуговують на належне вивчення, а твір «Січові гості» дуже добре ілюструє цей рух.
План:<span>1. Дитинство старого козака
2. Образ життя шляхти того часу
3. Історичні передумови виникнення гайдамаків
4. Бойові перемоги козаків
5. Участь козака у походах проти гайдамак
6. Висновки козака та його ставлення до гайдамаків</span>
Мирный Панас<span>Мирный Панас - псевдоним талантливого украинского писателя-беллетриста, одного из мастеров украинской художественной прозы. Первые его произведения печатались (с 1872 г.) за границей и долго не допускались в Россию. Роман Мирного "Хиба ревут воли, як ясла повнi?", написанный в сотрудничестве с И. Билыком и изданный в 1880 г. в Женеве, был запрещен и в Австрии. Это и заставило писателя, состоявшего на русской государственной службе, прибегнуть к псевдониму, оставшемуся нераскрытым и после появления в России ранее запрещенных произведения Мирного. Деятельность его началась в то время, когда украинское художественное слово уже заняло прочные позиции, обещавшие в будущем нормальное развитие и большие достижения. Освобождение крестьян освободило и литературу от служения практическим, злободневным народным нуждам. В процессе этого освобождения принял участие и Мирный. В первых его произведениях звучат ноты, родственные Марку Вовчку ("Лихий попутав"), но затем он идет по новому пути и дает победу новому направлению. Задачей своей Мирный поставил "просто и правдиво" рассказать "будничную жизнь" своей родины. Он дал ряд широко задуманных произведений, в ярких и живых образах развертывающих картину социальной жизни деревни левобережной Украины почти за целое столетие. Отправным пунктом у Мирного обыкновенно является крепостное право. Он изображает отношения, выросшие на этой почве, их постепенную ликвидацию и начало новой эпохи "свободного труда" и развития капитализма. Выводы писатели глубоко пессимистические. Они вложены в уста "дiда Цласа" ("Лихо давне и сьогочасне"): "Правда, и то было горем, что пригибало нас к земле, издевалось над нами, за людей не считало. Зато давнее горе не разделяло людей, не разводило их в разные стороны, не заставляло забывать о своих, научало держаться сообща. А теперь какое горе настало?!" Мирный готов повторить горькие слове песни слепых: "Та вже тii Правди, Правди не зиськати, - бо стала та Кривда тепер панувати". Не даром бабуся-рассказчица поэтической "Казки про Кривду i Правду" на вопрос: "бабусю, а настане коли такой час, що Правда подолiе Кривду i почне на землi панувати?" - низко опустив голову, ничего не отвечает... Мятущиеся в искании правды обыкновенно являются у Мирного бесполезно гибнущими силами. Однако, пессимизм писателя не приводит его к тенденциозному злоупотреблению черной краской: художественный реализм заставляет его соблюдать чувство меры. Рядом с такими тяжелыми сценами, как усмирение бунта ("Хиба ревут воли"), рядом с гнетом обыденщины у Мирного звучат и примиряющие ноты, например, в картинах природы или в изображении молодого веселья на колядках (неоконченная повесть "Повiя"). Мирный никогда не опускается до этнографиза; на первом плане у него душевные переживания человека. В одном из удачнейших в художественном отношении рассказов Мирного, "Морозенко", мать рассказывает сыну сказку о снежном короле - и когда мальчик, заблудившись зимой в пути, замерзает, перед угасающим его сознанием проходят чарующие фантастические образы. Недостатки Мирного - растянутость его произведений, отсутствие гармонии в их построении, нередко художественная неубедительность психологического анализа. Главная его сила - в пластическом изображении глубоких социальных процессов, преломляющихся в душах людей сообразно с их положением на той или иной ступени общественной лестницы. Реализм Мирного теперь кажется несколько старомодным, но до сих пор эпическим спокойствием стиля, богатством языка и пластичностью рисунка, правдивым изображением быта украинской деревни способен противодействовать непродуманному увлечению новизной ради новизны. Комедии Мирного "Перемудрив" и "Згуба", драма "Лимерiвна" значительно ниже его рассказов; его драматическим персонажам недостает определенности, пьесам - действия; искусственны монологи, поясняющие дальнейший ход действия. - Ср. Петров "Очерки истории украинской литературы XIX столетия" (Киев, 1884); О. Огоновський "История литературы русской", ч. III, вып. 2-й (Львов, 1893); С. Ефремов "Iсторiя украiнськаго письменства" (Санкт-Петербург, 1911); И. Стешенко "Панас Мирный" (в VII - VIII кн. "Лiтературно-наукового Вiстника", 1914). Мих. Могилянский.</span>
В одному великому місті жила дівчинка Аля. Вона нічого не могла доробити
до кінця — не доїдала, не допивала, не домальовувала, що почала. Навіть
заплестися як слід у неї не вистачало терпіння. Якось Аля вирішила
вишити рушничок бабусі на день народження. Хотіла подарувати — а там
лише стібок. Соромно стало дівчинці, втекла вона у свою кімнату. А там
сидів маленький чоловічок у зелених черевиках із червоними шнурками. Він
сказав, що сьогодні ця дівчинка не доробила до кінця соту справу, тому
він її забирає у свою країну. І дівчинка вилетіла в розчинене вікно
слідом за чоловічком.
Аля опинилася на березі озера в якійсь дивній країні. Риби гуляли на
березі під парасольками, а на небі світила половина сонця.
Дівчинка пішла по стежечці й зіткнулась із дивним хлопчиком — той був
увесь перекошений, без лівого вуха. Але дивився привітно й лагідно. Це
був Недоладько. Хлопчина розповів Алі, що вона знаходиться в країні
Недоладії, де живуть усі недороблені справи.
Дівчинка сказала, що вона не хоче тут бути. Недоладько порадив
звернутися до їхнього короля — Недороля Десятого і взявся провести її до
нього.
Діти прийшли в місто Недоград. Тут були кривулясті вулички,
будинки-розвалюхи. На великому міському годиннику була лише одна стрілка
— хвилинна.
Аля діждалася ночі й пробралася до короля. Недороль злякався, але потім,
оговтавшись, розповів, що дорогу із зачарованої країни знає лише
Недочеревик. Раптом почулися кроки. Це йшов Перший Недорадник за… своєю
головою. Недороль сказав, що цього Недорадника якась дівчинка спочатку
намалювала з головою, а потім стерла ту голову гумкою і забула. Тепер
Недорадник носить лицарський шолом і приміряє чужі голови. Усі його
бояться, і навіть сам король — теж, адже перший Недорадник хоче забрати у
нього корону. Рятує Недороля лише те, що в цього чоловіка немає голови.
До тронної зали хтось зайшов. Коли Аля побачила Недорадника, ледь не
скрикнула: то вона недомалювала колись цього чоловічка.
Аля вибралася із замку й кинулася до будинку Недочереви-ка. А там — ні
вікон, ні дверей. А поряд — купа недороблених речей. Дівчинка в розпачі
провела рукою по стіні — і з’явилися дверцята. У невеличкій кімнаті
лежала величезна книга, в якій була інструкція до зачарування та
розчарування. Треба було стати перед годинником, доробити, що
недороблено й проказати закляття:
І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не-лиши!
І до-їжай!
І до-пивай!
І з Недоладії тікай! Аля зрозуміла, що треба найперше полагодити
годинник. Це міг зробити лише годинникар Недождень. Але в замку дівчинка
випадково потрапила до рук Першого Недорадника. Він посадив Алю у
в’язницю й сказав, що її голова, напевне, йому підійде.
Вартував гвардієць Недоборода, на голові якого замість шолома була стара
каструля, а за спис була дивна залізяка, загострена з одного кінця.
Недоборода визволив Алю, бо не міг допустити, щоб у в’язниці сиділи
діти. Дівчинка помчала до Тронної зали сховати шолом Недорадника, щоб
той не перешкодив Годинникарю. Але в майстра не було однієї стрілки. Аля
згадала, що бачила її в Недобороди замість списа. Побігли в підземелля,
а там Недорадник стрибає замкнений вартовим у клітці. Недоборода з
радістю віддав стрілку годинникареві, і той поліз на вежу лагодити
механізм. Аля йому допомагала. Раптом вони побачили юрбу недоладян, які з
Недоладьком на чолі йшли виручати Алю.
Дівчинка збігла вниз, дістала з кишені вуглинку й домалювала
Недоладькові вухо, поправила ніс, очі. Потім почала домальовувати іншим
усе, що їм не вистачало, та й самі недоладяни стали допомагати одне
одному.
За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої Аля покликала всіх, хто хотів
перенестися із зачарованої країни. Але виявилося, що недоладяни не
хочуть покидати своєї батьківщини. Вони будуть жити спокійно й доробляти
всі недороблені справи.
Аля зі сльозами на очах попрощалася з друзями, доплела свою кіску й
промовила чарівні слова. І опинилася у своїй кімнаті. І перше, що робить
Аля, знову опиняючись вдома, – домальовує страшного Першого
Недорадника, щоб він зник із казкової країни. Цей малюнок залишається на
стіні в її кімнаті як нагадування. А потім дівчинка іде шукати інших
дітей, які теж не люблять доводити роботу до кінця. Тепер, завдяки
вирваній із чарівної книги сторінці у будиночку Недочеревика, вона
напевне знає, кому загрожує небезпека опинитися у казковій країні. І
невідомо, чи вдасться тій дитині вибратися з халепи.
Недочеревик продовжує стягати до Недоладії, недороблені справи, адже їх
так багато!
Наше сьогодення переповнене фонтазіями, мріями. І ці фантазії, на мою думку, відіграють чималу роль у нашому житті. Людина без мрій та сподівань майже те саме що й квітка без зепаху, наче птаха без крил. Мені чомусь здається, що без фантазії наше життя стало би суворим, сірим, буденним та, навіть, у якійсь мірі, марним. Люди, можливо й еволюціонувала завдяки своїй винахідливості. Адже щодня ми маємо змогу придумати, вигадати щось нове, унікальне, особливе, а воно ж береться не із чогось іншого, а саме із уяви, завдяки силі думки. Так, звісно, що не кожному дається щось придумати чи винайти, так як це вдавалося багатьом видатним людям не тільки сучасності, а й минулого. Проте ж, я впернена, що не минало й дня, об ми уявили чи подумали щось. Можливо, це "щось" якесь дивне, незрозуміле чи марне, але ж ми все-таки його сфантазували!
Уявна фантазія це оригінальна особливість людини. Адже у кожної особистості воеа індивідуальна. І, до того ж, здатність робити такі речі речі відрізняє нас від інших мешканців Землі. Роботи, машини, страви, речі декору та домашнього вжитку, картини, композиції, скульптури, парки, фазади- все це є плодами нашої уяви та фантазії. Тож, не слід цуратися чи соромитися того, що спало вам на думку, бо можливо саме ви станете ще одним відкривачем чогось оригінального, станете великим Сальвадором Далі!
<span>У казці І. Я. Франка розповідається про долю головного героя — Лиса Микити. Це справжнісінький собі лис, який усе своє життя займається крадіжками. Він був дуже хитрий, тому обминав усі небезпеки. Тільки одного разу його майже впіймали. Пощастило Микиті врятуватися: він сховався у діжці з фарбою. Тільки після цього він став фарбованим. Спочатку ми бачимо, що з цього Лис Микита навіть отримав користь. Звірі обрали його царем, кожного дня годували, бо боялися дивного звіра. Правда Фарбованого Лиса була така: «Хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи!»</span>