План повісті Маруся ( дуже коротко)
Експозиція:<span> знайомство з героями твору — родиною Дротів, які жили, віруючи в Бога.</span>
Зав’язка:<span> зустріч Марусі з Василем, їх кохання з першого погляду.</span>
Кульмінація:<span> смерть Марусі, її поховання.</span>
Розв’язка:<span> страждання Василя — ченця в монастирі, його смерть через тугу за милою.
</span>
В одному кутку сільської хати жила собі сіренька мишка. Часто виходила на подвір'я, перебігала його, щоб зранку зустрітись зі своїми подружками з міста. Міські розповідали, яке в них погане життя. Людям немає чого їсти, а мишкам тим більше, кажуть, війна.
- У моїх господарів не те, - відповіла їм сільська мишка.
- Найбільше боюсь господаря, бо він убив двох кабанів. Сало покоптив, м'ясо людям продає за гарні гроші. гроші ховає у ящик під ліжком, близько від моєї нори.
Якось раз повернулась мишка додому й відчула чужий дух, глянула і побачила худу жінку, обшарпаний і полатаний одяг на ній. Вона просила у господарів молока, бо має хвору дитину. Та господиня відповіла, що у них корови молока нема. Дуже соромно стало мишці за таку відповідь і переконалась, що люди бувають дуже погані. Одні з голоду гинуть, інші - папір ховають. Зародилась у мишки одна думка: знищити той папір. Працювала цілу днину: погризла ящик, а потім і папір.
Господар сказав жінці, що у нього всі працюють й ніхто не дармує, тому й гроші мають працювати: мав купити дві свинки, телятка, пішов до ящика, а там тільки клаптики. Господар звинуватив у всьому жінку, бо вона не придбала до хати кота. Кинувся на господиню з кулаками. А мишка тихенько вийшла на подвір'я, щоб не бути у тій хаті
Кость – маленький хлопчик, незаконно нарожденной хлопчик пана. Він пас панських корів і жик на кухні. Кость схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього, безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.
Портрет Костя: Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Се був кумедний-таки хлопець!
Кость здається кумедним (тобто дивним) у очах оточуючих, бо ніколи не плаче, не кусається, коли його б’ють. Людям не зрозуміла така недитяча терплячість, стійкість і мужність хлопчика, яку вони сприймають як впертість, називаючи його “кам’яним виродком”.
Жилізна рука міста, моя втома
Жив собі Лис Микита. Хитрий-прехитрий. Ніяк його не могли впіймати, а він лише з того насміхався. А вже як виходив на полювання, ніколи з пустими руками не повертався. З того Лис став страшенно гордим. Ще й зазнався: став сперечатися з товаришами, що серед дня прямо з базару курку вкраде.
От і пішов. Отямившись трохи від людського ґвалту на базарі, Лис проскочив невпізнаним. Але раптом йому зустрілися собаки, які занюхали, хто він такий. Тікаючи, Микита вскочив у якийсь двір і заліз у діжку. В цій діжці стояла олійна синя фарба. Собаки не знайшли нещасного Лиса, і він зміг увечері тихенько вибратись і втекти в ліс.
Прокинувшись вранці, він дуже засмутився, бо був увесь укритий не то лускою, не то колючими ґулями. Але скоро заспокоївся, побачивши, як його злякався Вовк. Той бідний аж завив і почав тікати. Лис вирішив, що з цього можна виграти. Прийшовши на звірячий майдан, він сів на місце Ведмедя й оповів звірям, що його зліпив святий Миколай і назвав звіром Остромислом. А на землю пустив, щоб творити лад, судити по правді й не допускати кривди. Лис Микита був добрим царем, м’якосердним. Звірі були дуже раді, що в них є цар, хоч жили, як і раніше: хто був дужчий — той і кращий, хто слабіший — тому жилося гірше, хто що зловив — той те з’їв, а не зловив — то був голодний.
Минув рік, і звірі вирішили влаштувати бенкет. Всі почали співати. Лис на радощах теж підтягнув. І тут його впізнали. Звірі так розлютилися за те, що їх довго дурили, що розідрали Лиса на шматки. І зараз, коли хто залишиться одуреним і з того стає мудрішим, то говорить: "Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі".