<span>Е. Гуцало родился в одном из сел на Виннитчине в семье учителей. Закончил Нежинский педагогический институт имени Н. В. Гоголя. Работал журналистом в разных редакциях, в издательстве «Советский писатель». Прозаик, поэт, киносценарист. Автор нескольких поэтических книг, многих сборников рассказов, повестей, романов («Люди среди людей», «Яблоки из осеннего сада», «Искупанная в любистке», «Мертвая зона», «Родственный костер», «Школьный хлеб», «Одолженный мужчина», «Парад планет» и др.). Много писал для детей («Пролетели кони», «В аистовом селе», «Сайора», «Дениска», «Желтый гостинец» и др.). Лауреат премии имени Ю. Яновского и Государственной премии имени Т. Г. Шевченко. Его произведения переведены на многие языки мира и известны далеко за пределами Украины. Большое счастье для человека - пользоваться благами природы, наслаждаться ее красотой. Казалось бы, жизнь везде прекрасна. Но, откуда же тогда берется жестокость, бездушность, подлость?</span>
<span>Охранять леса, рощи, сады - зеленое богатство нашей страны заклинает нас известный украинский писатель Евгений Гуцало. Много произведений он посвятил природе. Его рассказ «Лось», натолкнул меня на раздумья о добре и зле. У лося много врагов: медведь, рысь, волк, а иногда и человек. Таким человеком в рассказе изображен дядя Шпичак. Авторское осуждение жестокости Шпичака ощутимо в его портретной характеристике: «кругленькое, как окурок, лицо», в поведении. Дети спасали лося, а он насмехался над ними. Дети переживали, боялись пропустить миг, «когда лось шевельнется», а «Шпичак обошел вокруг зверя и носком ткнул его...».</span>
<span>Спасая лося, мальчики руководствовались благородными чувствами, желанием помочь несчастному животному, а Шпичак, глухой и равнодушный ко всему прекрасному, стремился только к наживе. На мой взгляд, ребята совершили героический поступок. Они хотя и маленькие, но смелые. Маленькие герои не побоялись рубить лед, не испугались угроз дяди, а «подались в заповедник, чтобы заявить охране». Шпичак же испугался, «его будто что-то типонуло», когда он понял, что придется отвечать за содеянное преступление. Я с презрением отношусь к этому браконьеру, этому бездушному человеку. Меня охватывает ужас, когда я читаю описание лося: «Голова лежала так, будто он прислушался к земле, или далеко еще весна, или скоро придет, а рога росли прямо на снегу, будто чудный кустик, который все-таки надеялся зазеленеть, укрывшись листвой». Итак, сохранение фауны и флоры родного края зависит от человека, его совести. Отношение человека к природе - это мерило человеческой морали. Настоящая любовь к родной земле должна быть не только созерцательной, а и активной, действующей, направленной на защиту и приумножение богатства родного края.</span>
1.Дід
2. Мама
3. Хо-Суковик
4. Хуха-Моховинка
Ответ:
Ці слова належать Миколі (І.Котляревський,Наталка Полтавка)
Объяснение:
У першу збірку творів Лесі Українки “На крилах пісень” увійшла чудова поема “Давня казка”. Цю поему вона написала у 1893 році. На ту пору Леся Українка вже була зрілим поетом. Своє місце як митець, письменниця бачила лише серед найпередовіших, революційних представників суспільства – серед робітників. У поемі “Давня казка” і йдеться про роль поета і його творів в суспільному житті. Тому головний герой цього твору – поет.
Зовнішній портрет свого героя поетеса зображує так:
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа,
Хоч не був він теж поганий, –
От собі – людина Божа!..
Його звичайною зовнішністю, та ще й Фізичним нездужанням, поетеса підкреслює, що краса людини не в зовнішніх ознаках, а в її духовних якостях. Леся Українка оспівує талант свого героя: його поезія була “і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною”. За цю незвичайну здібність – творити вірші, у яких можна знайти і розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо молодь.
Він славив красу природи, красу вільної людської думки. На крилах мрій поет часто линув “ в таємні світи надхмарні”, але крім цього приглядався до людського лиха і намагався зброєю сміху знищувати його. Далі тематика пісень митця розширюється : ось він створює сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру – боягузтво, пиху, хвастощі. Так, запалені його піснею, люди йдуть на штурм неприступних мурів ворожого міста і здобувають його. Та коли наростав конфлікт між трудящими і графом-деспотом, поет створив найкращі свої пісні. Це була їдка сатира, сповнена народного гніву, ненависті до гнобителів, пройнята закликом до революційної розправи з народними кривдниками:
…Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?
Тепер для поета краса невіддільна від служіння трудящим у боротьбі за волю. В ім’я захисту цієї краси він і смерть прийме. В цей час поет постає як народний митець, лицар духу, захисник трудящих, що викриває жорстоких гнобителів народу. Це горда, безкорислива, саможертовна людина. На пропозицію графа продати свій хист за “гарну хату”, за золото, поет відповідає так:
“Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті…”
Отже, служіння літературі, поневоленому народові Леся Українка розуміла як участь у революційній боротьбі. На той час вона своїм життям, своєю невтомною працею показала, яким повинен бути народний митець. Тому в образі героя “Давньої казки” ми пізнаємо риси характеру самої Лесі Українки. Його шлях до народного поета – це шлях самої письменниці. Він (як і Леся Українка) зрозумів, що в суспільстві боротьба йде протягом віків, ще з того часу, як існують бідні й багаті. І лише тоді, коли ця боротьба скінчиться, “то скінчиться давня казка”…
На мою думку, людина, яка має талант та добре серце, може покращити життя всього народу.