Афект - стан дуже сильного, але недовгого шоку, короткочасного збудження
емоціональне збудження, під час якого людина не може контролювати себе
Ефект - сильне враження, викликане кимось, або чимось
Ответ:
Роман Р. Іванчука «Орда» – це художньо-історичній аналіз трагічних подій XVІІІ сторіччя, які були пов’язані з руйнуванням славетної столиці української козаччини – міста Батурин.
Сучасний Батурин – це селище міського типу, розташоване у Бахмацькому районі Чернігівської області, яке розкинулося на річці Сейм неподалік від великої залізничної станції Бахмач. Заснований Батурин був у 1625 році, а за часів гетьманства Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи місто було столицею України. Під час російсько-шведської війни після переходу гетьмана Мазепи на бік шведів усе населення Батурина було знищене військами князя О. Меншикова.
Роман «Орда» починається моторошною картиною знищення населення Батурина. Автор так описує ці події: «Орда вже ревіла моторошним ревом... рубали шаблями й бойовими сокирами козацькі голови, удари падали на спини й потилиці; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у Сейм... Ординці ревіли вже в Батурині – там лизнули насурмонене небо перші язики пожеж».
Головний герой роману – улюбленець Мазепи схимник Єпіфаній, протоієрей і вчений. Саме його очима читач спостерігає за палаючим Батурином. Горіло все, що могло горіти, окрім садиби зрадника В. Кочубея. Очима того ж Єпіфанія читач бачить Мотрю Кочубеївну, яка залишилася у Батурині разом з матір’ю. Та дорікала свою доньку: «У всьому винна тільки ти». Дівчина відповідала: «У чому я повинна, мамо? Що я любила гетьмана і вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?».
Побачивши Єпіфанія, Мотря ніби прокинулася і запитала схимника: «Що гетьман передав для мене?». Єдине, що вона хотіла знати – це останні слова її коханого перед від’їздом за Десну. Перед Єпіфанієм Кочубеївна з’являється в образі Лебедиці. Вона розповідає йому про себе: «Полишивши свою лиху матір, дійшла до Полтави із своїм чоловіком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра... Я ж подалася в монастир».
Наприкінці роману Єпіфаній, служитель Покровської церкви, перемагає вовкулаку і зрадника полковника Носа, який наказав схимникові знайти і вбити гетьмана Мазепу.
Роман Р. Іванчука «Орда» по праву можна вважати не тільки історичним, а й філософським. У своєму творі письменник ставить питання філософського плану: про честь і ганьбу, про життя і смерть, про фізичне і духовне. Автор роману стверджував, що найсильніша зброя, яку повинні кувати українці і з якою їх не зможе подолати не один ворог – це мисль і дух. Це було вірно тоді, це залишається вірним й сьогодні.
Объяснение:
К, ч, ц - <span> рука, ручка, у руці</span>
г, ж, з - <span>нога, ніжка, на нозі</span>
х, ш, с - вухо, вушко, у вусі
Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Не даремно вона співзвучна слову «батьки». Для кожного вона починається по-різному: подвір’ям дитинства, спогадами лагідних материнських рук,сходом сонця, сяянням зірок…
У кожної людини своя Батьківщина, і кожен має право любити та пишатися нею. Моя Батьківщина – це Україна. Я вважаю її найкращою країною у світі. Бо я тут народилась, тут мої батьки і друзі. Я люблю її за широкі лани, густі діброви, що завтра під мої вікном знову розквітне біла акація.
Взимку моя Україна вкривається білим пухнастим снігом. Річки замерзають. Зима — єдина пора року, коли я з друзями можу пограти у сніжки. Холодно. Червоніють щоки, а з неба на мої долоні падають сніжинки…
Я люблю українську весну, буйну, неповторну. Це — квітучі сади з хрущами та бджолами, це перелітні птахи, які повертаються з теплих країн, це – їжаки, ховрашки, які просинаються після зимової сплячки, це – перші проліски у лісах, це - травневі духмяні конвалії, це – веселі струмки, які біжать і піняться, змивають залишки брудного снігу та впадають у повноводний Дністер.
Я люблю свій край за тепле літо із зухвалими горобцями, які нахабно гуркотять на підвіконні, з тополиним пухом, якому радієш тільки перший день, пухом, який вкриває землю, потрапляє в очі та ніс, заважає вільно дихати.
Люблю річку Дністер з її мальовничими берегами, увінчаними вербами. З її оптимістами-рибалками, які можуть просидіти майже весь день за ловлею окунів. Люблю суницю на лісовій галявинці, коли не звертаєш увагу на укуси комах і радієш кожній ягідці, люблю за важке колосся стиглої пшениці на жовтіючих ланах. Люблю за тріскотню цвіркунів, за щебетання жайворонків, курликання лелек.
Люблю українську осінь з її вкритими у золото і багрянець деревами, ранковими туманами, потемнілими повноводними ставками. Мені подобається збирати осінні гриби, коли ми усією родиною виїжджаємо у ліс. Люблю палити вогонь і смажити шашлики. На сільських ланах закінчують працювати осінні комбайни, поспішаючи вчасно підготуватися до неминучих холодів. У моїй Україні найродючіша в світі земля і саме вона приносить людям свої дарунки.
Я пишаюся тим, що живу в країні з такоюбагатою історією. Україна пройшла тисячолітній шлях – від часів могутньої Київської Русі до сучасної незалежної країни. Нашим пращурам неодноразово доводилось відбивати загарбників та захищати рідні оселі від чужинців.
Вірю що зникнуть ненависть, несправедливість, жорстокість і безсердечність. Запанує щастя і добробут під блакитним безхмарним небом. Серед безкрайнього золотого поля Українці забудуть про нестатки, безробіття, платне навчання.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з’їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Новозеландію. Із задоволенням подорожувала б. Можливо, де-небудь я б затрималася, а десь — ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я би повернулася додому, до своєї України. Тут усе моє життя. Іншої батьківщини мені не треба.
До 2 особи. (Він живеться, вона живеться , воно живеться)