«Слово о полку Ігоревім» (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України. <span>З кінця XVIII ст. «Слово» постійно знаходиться в полі зору широкої громадськості і вчених різних країн, стоїть поруч з такими пам'ятками, як індійський та іранський епос, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра» тощо. </span> «Слово о полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів киево-руської літератури, які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різних країн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р. - монографії, статті, повідомлення — зібрані у бібліографічних виданнях і оглядах XIX-XX століть. Наука про «Слово» нараховує щонайменше 5000 монографій і спеціальних розвідок. За час вивчення «Слова» виробився погляд на нього як на цінне джерело з історії України-Руси і літературної мови того часу, усної народної творчості, міфології, історичної географії, навіть давньої фауни і флори. Ізольоване від свого часу, своїх джерел — літописних повістей про Ігорів похід, які укладалися протягом 1185-1198 років, «Слово» стало жертвою найжорстокіших експериментів, що затемнювали чи навіть змінювали його величну патріотичну суть. Немало обставин і стереотипів здавна гальмували вивчення «Слова», помітно деформували історичне й естетичне уявлення про нього. <span>В схемі імперської історіографії Україна і Білорусь розглядались як споконвічні російські території, що були анексовані Литвою і Польщею. </span> Ця ідея була взята в основу всіх історичних, філософських, філологічних, етнографічних, археологічних, антропологічних та інших досліджень. Так був перекинутий «місток від київської династії князів до московського царського дому» . Для того щоб нав'язати Києву роль васала і зайняти його місце в авангарді історичного процесу, московські ідеологи використовували всі засоби, в тому числі й маніпуляції зі «Словом о полку Ігоревім». Імперська наукова і громадська думка не була зацікавлена в тому, щоб розкрити органічний зв'язок епохи і «Слова», а тому вибирала лише ті факти, які можна було пристосувати до ідеї провідної ролі Росії [1]. У свій час і М. Максимович, і В. Бєлінський, займаючи антагоністичні позиції щодо перспектив розвитку української літератури, все ж погоджувалися на тому, що «Слово» - пам'ятка українська. Не сумнівався в цьому й академік В. Перетц (1926 р.). Лише згодом, особливо після голодомору 1932-1933 років і розстрілу українського відродження, почастішали спроби позбавити «Слово» українського авторства або, за висловом М. Грушевського, «тим чи іншим способом вирвати з українських рук». При цьому особливі надії покладалися на тих українських учених, які і вдома почували себе російською діаспорою. Ця політика досягла апогею в 1945-1947 роках, а у 80-90-х роках остаточно оформилася в публікаціях Б. Рибакова, зокрема в його праці «Петр Бориславич» (1991 р.)[1] <span>Російське літературознавство вже відкинуло визначення радянського часу про «Слово» як пам'ятник «трех братских народов» і в «Энциклопедии «Слова о полку Игореве» (СПб., 1995) оголосило його «национальным литературным шедевром» Росії (Т. І. - С. 3). Усякі зволікання українських учених можуть привести до втрати ініціативи в дослідженні «Слова»</span>окремих фраґментів «Слово…», зокрема «Плачу Ярославни», дали М. Шашкевич (1833), Тарас Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б. Лепкий (1915) і багато інших українських поетів[ 10]. Перший російський віршований переклад «Слова» дав І. Серяков (1803), після нього «Слово…» перекладали: В. Капніст (1809), В. Жуковський (1817 — 19), М. Делярю (1839), Л. Мей (1850), М. Гербель (1854), А Майков (1869), Е. Барсов (1887), К. Бальмонт (1929), С. Шервінський (1934), Г. Шторм (1934), І. Новіков (1938), В. Стеллецький (1938), М. Заболоцький (1946), А. Юґов (1950), С. Ботвіннік (1957), М. Риленков (1962). Білоруською мовою переклав «Слово…» Янка Купала (1919 прозою, 1921 віршем). <span>Мета цієї роботи розкрити історичну основу «Слова», його жанр, поетику та патріотичну сутність цього великого літературного пам’ятника давнини.</span>
В тот период времени на Москву походы совершил князь ВКЛ Ольгерд(Альгирдас) из династии Гедиминовичей. Всего было три похода и все были неудачными:в 1368 году и в 1370 году его войска были триумфально разгромлены русской дружиной, а в 1372 году битвы и вовсе не было, тк Ольгерд прибыл к стенам Москвы в праздник Пасхи, в следствие чего был приглашен московским князем Дмитрием Донским на праздничный пир.
Мирово́й посре́дник<span> — чиновничья должность с 1859 года в Российской империи</span><span> для улаживания поземельных отношений между помещиками и крестьянами и надзора за крестьянскими учреждениями. </span>
1)Смерть Ивана IV Грозного прервала династию <span>Рюриковичей ,к власти пришла новая династия Романовых,правящая Россией 300 лет.После Смутного времени перед Романовыми стояли первоочередные внешнеполитические задачи-это укрепление государственной власти, возрождение политического и военного могущества России. </span>-Возвращение западных земель,в первую очередь Смоленска. -Налаживание прочных контактов с европейскими странами,<span>с Персией и Китаем. </span>-Присоединение Левобережной Украины,что влекло осложнение отношений с Речью Посполитой и Османской империей. -Борьба с Крымским ханством,противостояние шведской агрессии.
2)О<span>сновные политические причины противостояния России и Речи Посполитой в первой половине XVII века: -Претензии </span><span>Сигизмунда III ,польского короля ,на Российский трон,считавшего наследником России своего сына Владислава. </span>-Захват Смоленска и западных русских земель. -П<span>оследствия </span>польско-шведской <span>интервенции.</span> -Присоединение Левобережной Украины. -Навязывание католической веры населению России.
3) Наиболее важное значение для России имели результаты подписания Бахчисарайского и Нерчинского договоров .В результате этих договоров Россия расширила свои владения. -Итог Бахчисарайского договора-это признание Османской империей вхождения Левобережной Украины в состав России.-Итог Нерчинского договора-это установление первой межгосударственной границы с Китаем,что прекратило военные конфликты и признание Забайкалья частью России.
Кардисский мир -договор,который завершил войну между Россией и Швецией.Договор не принёс новых земель России,а лишь укрепил международное положение страны.
4)Крымские походы должны были закрепить единоличную власть Софьи в стране,возглавлять походы было поручено <span>князю Василию Голицыну. Первый поход был тактически обречён на провал,лето,июнь,жара и засуха.Войско перешло приток Днепра и не смогло продвигаться вглубь полуострова.Татары выжгли степь,лошади остались без корма, жара,пыть , отсутствие воды и продовольствие -Голицын принял решение вернуться домой.</span><span> Второй поход начали в конце зимы,учитывая причины провала предыдущего похода.Татары избегали главного сражения,к концу мая войска подошли к Перекопу,крепость основательна была укреплёна. Голицын не пошёл на штурм крепости,а переговоры затянулись. Жара,отсутствие воды ,степные пожары и засуха сделали своё дело.Начался падёж скота,болезни солдат,нехватка продовольствия и питьевой воды,второй поход пришлось завершить.</span>