<span><span>Лягли йому на чоло хмари,Неначе ждуть нас знов удари,Неначе знов орда знялась...КНЯГИНЯ.Ах, я так серцем не боліла,Коли орда в степах кипіла,І князь з мечем і на коніЛітав орлом між ворогами,А кров червоними квіткамиЦвіла на дикім бур'яні.Тепер же я горю в огні -Невже віддати мушу зміюДочку мою, красу, надію,Сама її згубити мушу?..ДІВЧИНА.Лишіть!.. Послухайте мене:Ще, може, лихо і мине,Ще, може, знайдеться в державіЮнак хоробрий, молодий,Що й сам повернеться у славіІ вславить трон валі золотий.Хай змій віки уже лютує -Всьому на світі край свій є...Княгине! Серце моє чує,Що змія лицар той уб'є!КНЯГИНЯ.Покинь свої химерні мріїІ в очі правді подивись:Прийшла черга - і смерть надії,І не змагайся, і корись...Отак колись черга настане,І згину я, і згинеш ти...ДІВЧИНА.Чому ж увесь народ не встанеСтрашного ката розп'ясти?!Хай має він залізні руки,Хай має безліч він голів,Нехай страшні народні муки -А ще страшніш народний гнів!КНЯГИНЯ.Мовчи... Бо й стіни мають вуха!..І що, коли нас змій підслухав -Удвох загинем в одну мить!ДІВЧИНА.Ах, в серці кров моя кипить!Аби князівну врятувати,Я б не боялась самострати...КНЯГИНЯ.У тебе серце золоте...Мовчи!.. Здається, хтось іде...(Дівчина, побачивши на порозі князя,виходить).КНЯЗЬ.Недобрі знов у тебе очі...Чому? Від сліз? Не спала ночі?Тому моя й журба подвійна...КНЯГИНЯ.Ні, князю мій! Ні, я спокійна.КНЯЗЬ.Спокійна... ти... А де ж вона?КНЯГИНЯ.Сидить в задумі край вікнаІ в простір дивиться кудись...А очі слізьми налились...КНЯЗЬ.Невже країна вся байдужа,Невже у нас немає мужа,Палкого серцем, молодого,Який би зваживсь на двобій,Невже не знайдеться нікогоВ державі нашій молодій?ДЖУРА (входить).КНЯЗЬ.Що сталось, джуро? Чийсь гонець?ДЖУРА.Атож! Від змія посланець.КНЯЗЬ (до княгині).Іди собі в свої покої!КНЯГИНЯ.Ах, не минути долі злої!.. (виходить). КНЯЗЬ.Хм! Посланець?.. Від змія... Клич!<span>ДЖУРА.Такий він чорний, як та ніч!..</span>Такий зубатий та окатий...</span><span>КНЯЗЬ.арма!.. Іди, зови в палати!ПОСЛАНЕЦЬ (входить).Наш пан, великий володар,Землі й самого пекла цар,Прислав мене тобі сказати,Що мусиш ти дочку віддати.Лишає він тобі три дні...Оце сказать звелів мені.А що мені сказати пану -Кажи, бо так я не відстану!..КНЯЗЬ.За три дні відповідь я дам...Яку - твій пан почує сам.ПОСЛАНЕЦЬ.Гляди, накличеш ще біду...<span>Дивися сам... Так я піду! (</span></span></span>
Коли я читав повість Григора Тютюнника "Климко", я був дуже вражений сміливістю та кмітливістю головного героя. Хлопчик Климко жив у страшні часи війни. На його долю випало дуже багато труднощів, але він як міг долав їх та допомагав іншим. Він подолав сотні кілометрів, коли пішов за сіллю, бо її можна було вименяти на харчі і врятувати друга і вчительку з немовлям від голодної смерті. Климко постійно ризикував своїм життям, але все одно робив усе, щоб допомогати людям. Мені дуже шкода, що у кінці повісті Климко загинув.
Мені дуже сподобалася повість В. Нестайка «Тореадори з
Васюківки». Пригоди хлопців Яви та Павлуші викликають захват, їхня
винахідливість вражає. Хлопці завжди мають безліч нових ідей, ці ідеї
цікаві та оригінальні. Правда, іноді задуми Яви та Павлуші втілюються у
життя трохи не так, як планують хлопці, тоді хлопців сварять, а іноді й
карають. Проте рідні та друзі люблять їх, незважаючи на їхні вигадки та
«винаходи». Ето наверное маленький?
<span>Я гадаю, що його
життя у такій ситуації перетворилось би на якесь марево.Почуття любові
до Уляни врешті переміг би страх за плазунське життя у армії. Корній ніколи не забув би про небезпеку і жив би с тяжким серцем, вбиваючи людей. Справжнє житт<span>я – таке, яке воно є насправді, теж швидко
було б забуто, а його прояви були б
затьмарені наслідками війни. Весь час Корній згадув б про те, що мучить його совість, а саме:
розстріл комуніста Матвія Киянчука, у якому він, напевно, брав участь. Цей
спогад руйнував би головного героя душу, поки не зламав би раз і назавжди. А що
сталося би з ним далі — невідомо.</span></span>