Наша країна — це мелодійна мова і сумна пісня. Сумна, бо багато довелося пережити народові, але не втрачали і не втрачають оптимізму справжні сини і дочки України.
<span>Ми маємо всі підстави пишатися своєю славетною історією. Бо мали легендарних героїв, мужньо боролися з безкінечними нашестями чужинців на рідну землю. Відроджувалися з пожарищ і руїн, плекаючи та несучи далі незгасимий вільний дух народу. </span>
<span>В українців нелегка, але дуже давня історія. Адже ще шість тисяч років тому починалася Україна з трипільської культури і потім поступово формувалась державність. І не вина, а трагедія українців втому, що постійно хтось намагався знищити зачатки їхньої держави. А нашим славним воїнам доводилося постійно боротися, своєю кров'ю поливати свою ж землю. І це при тому, що українці за характером народ миролюбний, працьовитий. </span>
<span>Сталінські репресії та голодомори важким тягарем лягли на плечі на-роду. Але і в ті важкі часи звучало пломенисте слово патріотів своєї землі. Ніщо не могло його зламати! </span>
<span>Тому так важко бачити сьогодні байдужість людей. Дійсно, на шляху розвитку молодої держави дуже багато труднощів. Але їх можна подолати тільки разом. В єдності наша сила! </span>
<span>Сірки<span> переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в 1887 р. Люди
зустрілися з диким лісом, незвіданим краєм, з труднощами. Але працелюбні
українці вижили: сіяли хліб, саджали городину, полювали, і земля щедро
винагородила їх. Зажили гарно, містечко Києвом назвали, хати мазали, як і в
Україні. Було це аж до нових порядків, коли і люди перевелись, і життя
змінилось. Тоді кинули Сірки все нажите, пішли далі в тайгу та й стали
тигроловами.</span></span><span>Старий Сірко відповідально
ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе,
щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї.<span>
Батько родини</span> підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе,
не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину,
«по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами
сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до
праці. </span><span>Мати<span> у сім’ї була ніжною горлицею, що всіх
привітала, годувала, ніжно любила. Діти виховувалися в атмосфері
доброзичливості, взаємоповаги.</span></span><span>Мати
родини<span> - вперше постає перед очима Григорія в національному
одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі
кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою
виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не
журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»
Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим
українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати
передала й дітям. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі
люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.</span></span><span>Сім’я
Сірків <span>керується
законами християнства. Вони вірять у Бога, бо він їм дає і одяг, і їжу, і
промисел.
Цікавими є у творі розповіді про дотримання у родині Сірків звичаїв та обрядів
українського народу: це і любов до народної пісні, вишивання рушників,
святкування Різдва, Святої вечері тощо.
Сім’я Сірків — це не лише гарна родина, це міцне родовідне дерево української
нації, з якого відродилась і утворилась нова держава і нова людина.
У Сірковій родині ми вбачаємо долю своєї України.
І. Багряний з оптимізмом утверджує, що плекаючи сім’ю та родину, ми відроджуємося,
стаємо сильним і неподоланим народом, а відтак, і щасливим, бо ж «сміливі
завжди мають щастя».</span></span>
Кiтай, у нему бiльш за все людей
Поезія Ліни Костенко «Кольорові миші» про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.
Уявімо собі середньовічне місто. У ньому темно від диму вогнищ, на яких спалюють людей, котрі насмілилися думати чи жити по-іншому. Наук тут ще не знають ладом. Отже, і населення міста, темне, неписьменне, легко визнає відьмою чи чаклуном того, хто мислить чи чинить інакше, ніж інші. Суддя в судейській чорній мантії лише підсилює пітьму юрби. Такими художніми образами змальовує Ліна Костенко реальність.
Коли читаєш поезію, здається, що поетеса сама присутня на тому суді, на який приводить розлючений сусід підсудну Анну, якій, може, з десять років. Вона також бачить багряне кленове листя, що покладене на столі, як доказ. Може, маленька Анна на суді — це сама Ліна Костенко, якій також довелося свого часу пережити несправедливий суд. її вірші теж незвичайні, як і кольорові миші, яких робила з жовтих листочків дівчинка Анна.
Суддя також живе у своїй буденній реальності. Якщо сусід відчуває моральну шкоду від того, що миші яскраві, то суддя намагається знайти прозаїчну підставу для покарання чогось неповторного, духовного. Він звик виносити вирок. Для нього кожен, хто на лаві підсудних, є винним. Потрібно лише знайти докази цієї вини чи їх підтасувати.