Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки.
У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”.
Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати.
Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто:
Любов і творчість, туга і порив,
<span>Відвага і вогонь самопосвяти!</span>
1. "Последний дюйм» в названии, - это расстояние, которое разделяет отца и сына, расстояние к их пониманию друг друга. Писатель раскрывает весь путь, который пришлось пройти отцу и сыну, когда они оказались в трудной ситуации. Но главное - путь, который они прошли навстречу друг другу - это путь к взаимопониманию и дружбе.
2.В начале рассказа, когда герои летят вдвоем к Акульей бухте, каждый из них живет своей жизнью, у них нет никаких общих чувств, интересов, они полностью равнодушны по отношению друг к другу.
Бен в свои сорок три года "остался ни с чем, если не принимать во внимание равнодушную жену, которой он был не нужен, и десятилетнего сына… чужого им обоим". А Деви изображен "одиноким и неприкаянным", несчастным из-за того, что в свои десять лет он понимает: "мать им не интересуется, а отец - чужой человек, резкий и молчаливый". Близкие, казалось бы, люди не знают ничего друг о друге и не стараются сблизиться.
<span>Но в опасных условиях раскрываются характеры героев: они смогли забыть о второстепенном, ощущая огромную ответственность за жизнь и судьбу близкого человека. </span>
Александр Сергеевич прославился не только поэтическими произведениями, но и прозаическими. В числе последних-прекрасная повесть "Выстрел". Повесть рассказывает нам историю из жизни Сильвио, который решил отомстить одному графу за то, что тот когда-то дал ему пощечину и уязвил его самолюбие. Книга интригует так, что очень интересно узнать, какая же была тайна у главного героя. Больше всего меня в этой книге поразил следующий момент:почему граф был так спокоен под дулом пистолета? Видимо, потому, что он, решив "чему быть, того не миновать", полностью вверил себя судьбе. Он знал, что на поединке сохраняет честь и достоинство. Но судьбе было угодно, чтобы он остался в живых. И все же герой повести Сильвио-человек с нелегким характером и острым языком, но благородный. Очень интересная книга, всем советую ее прочитать.
А что это? кто может сказать это просто