Нерозлучні друзі Митько та Сергійко. Хлопчики не дуже успішно зкінчили 5 клас і перйшли у 6. На літні канікули вони отримали завлання зібрати гербарій, але й не збиралися цього робити.
У вересні хлопчики найшли вдома якийсь гербарій, підписали його і здали. Як виявилося, цей альбом старший брат Митька взяв у приятеля, а той теж взяв його на роботі на два дні. Був великий скандал, Митькові дісталося від брата , а в школі вчителька ще довго згадувала цей випадок.
У дружбі двох хлопчиків Митько верховодив. Це саме він придумав поїхати на канікули до бабусі, він приготував цілу промову, яка мала переконати батьків відпустити їх у село. Митько показав Сергійкові озеро і запропонував залишитися вкурені в лісі на ніч. Сергійко спокійніший, він підтримує всі ідеї свого друга і допомагає реалізувати їх.
Митько та Сергійко міські жителі, їм треба було виявити неабияку відвагу, щоб залишитися вночі в курені біля озера. Серед лісу, за три кілометри від села хлопчики відстежували чудовисько, чергували біля вогнища. Звичайно ж, вони боялися невідомих нічних звуків, але підтримували одне одного і не кидали в біді.
Митько і Сергіко ніколи не сварилися, хоча іноді між ними виникали непорозуміння. Якось хлопці нагадали один одному про їхні проблеми в школі: про Сергійкову трійку з фізкультури, про сині листочки в альбомі Митька. Але не дуже приємна розмова закінчилася тим, що хлопці розсміялися, і настрій для сварки одразу зник.
Ідея:автор закликає нас битися за справедливість.
Я йду разом из другом (подругою) по шкільним коридорам. Повз нас проходять сумні учні різного віку, але ми не сумуємо. вже скоро буде прибирання нашого класу, не можу дочекатися цього моменту. Мені подобається, коли увесь клас займаеться одніє справою, разом, дружно. Нам завжди весело. Знайшовши потрібний кабінет.
Я відчиняю двері та заходжу , там значно тихіше, ніж у коридорі, мої однокласники займаються своїіми справами, усі сміються. Я проходжу до своєї парти та саджусь, ждучи вчителя. Двері до класу відчиняються, заходить ( имя учителя).
<span>-Доброго дня, діти. Сьогоді ми будемо прибирати в класі! Зараз, я кожному дам доручення. - вчитель перечислив усіх дітей, розділивши іх по групам, кожній дали своє завдання.
Мені разом із друзями треба протерти усі парти.
Обоговоривши все, ми приступили до роботи.
Я намочила жовтеньку тканинку , яку мені дала ( имя учителя) Протиравши парт, я поглядала на друзів, всі були зайняті своєю справою, хтось протирав та поливал квіти, деяки витирали дошку, мили підлогу,вікна, та ще багато чого. Через пів години ми закінчили та розійшлись додому, мені дуже сподобався цей день!</span>
<span>Трагедія України за тоталітарного режиму. (Початок роману зображує досить сумну картину: дихаючи полум'ям і димом, летів на схід потяг-дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Серед арештантів — багато українців. Особливо небезпечний серед них — Григорій Многогрішний, засуджений на 25 років каторги. Це його слідчий майор Медвин допитував і мучив два роки, а все-таки не зміг зломити, тому й ненавидів. Оті полум'яні дракони, що раз за разом рухалися на схід, вивозячи на каторгу кращих представників нації, для України були справжньою трагедією, яка знекровлювала її і ставила на коліна.)
</span>
Я обережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Кактусом, якого насправді звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. Мама каже, що битися ми з ним почали ще лежачи у візочках. Досить було залишити наші колясочки поруч, як ми відразу ж намагалися видерти одне в одного іграшки й билися пляшечками з молочною сумішшю.Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. Хоча справжнє моє ім’я Клим Джура.Серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, але тут сталося щось дивне і незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.<span>Розділ 2. Я стаю піддослідним кроликомСпершу я почув звук. Він долинав звідкись іздалеку і був схожий на дзижчання бджоли. Навколо панувала темрява, і хоч як я вдивлявся туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. Я почав навпомацки просуватися вперед, все ще не розуміючи, що сталося, — адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. І ще — я зовсім не злякався. Я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї, і в ту ж мить під моїми пальцями з’явився невеличкий отвір. Звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало кілька бутербродів і стояла склянка <span>ьці в кулаки і ступив уперед.<span>— Ну от ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос: той, що приймав мене до ТТБ — Таємного Товариства Боягузів. — Саме час розпочинати наш експеримент. Так, як ми з тобою домовлялися.</span></span></span><span />