Я вважаю, що ціль кожного – стати Людиною з великої літери. Дуже важко – творити самого себе.
Аби цього досягти, необхідно усе життя вчитися. В школі, в вузах, після на роботі, весь час вдосконалюючи отриманні знання.
Але цього замало аби стати особистістю в суспільстві. Протягом всього життя людина повинна вдосконалювати себе, наближаючись до свого ідеалу. Зробити це дуже важко, але можливо. Людина помічає недоліки інших, а свої ні. Саме тому їх тяжко виправляти.
В нашому житті є люди, які можуть в цьому допомогти – батьки. Вони завжди допомагають нам у складних життєвих ситуаціях, наставляють на шлях істинний. Своєю вірою і любов'ю домагаються що сили. Батьки вчать нас допомагати іншим, не кидати в скрутних ситуаціях. Своєю любов'ю вони вірять в нас. Це дає неабиякі сили змінюватись.
З кожним роком свого життя, ми не тільки стаємо доросліше, а й розумніше, самостійніше. Через деякий проміжок часу, в нас з'являються діти, яким ми передаємо свій досвід набутий в житті.
До самої смерті людина змінюється, вдосконалює себе до свого ідеалу. Це ніколи не скінчиться, в іншому випадку людина втратить сенс життя.
Якщо не було б мови то люди не змогли у іншого щось благати та й просто спілкуватися неможливо було. и всьо такое
<span>Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Уже Павлусь був чималий пахолок1, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знов не пуска: «Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба в неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була </span>мати<span>.</span>
Ответ:
Моя подруга має добрі та
міцні стосунки з батьками.
Объяснение:
Думаю так