<span><span>Привіт, любий друже. Я так довго чекала твого листа, а ти не пишеш. Не знаю чому і питати не буду. Я навіть на тебе не ображаюсь, напевно справ багато... У мене теж життя кипить - справи, справи. Взагалом все чудово, та знаєш, чомусь на серці важко. Просто хочу тобі дещо розповісти...</span>
<span>Якими ж важливими бувають листи. Хоча б по рядочку, хоча б по слову в них було, це не так важливо. Важливо лише те, що ти комусь не байдужий, потрібний, що хтось про тебе пам!</span>
<span>ятає. Зазирнеш у поштову скриньку, а там вже чекає на тебе біленький, такий довгоочікуваний лист, яке ж щастя охоплює серце! Та чи часто так буває? Кожного дня, подекуди, навіть, по кілька разів, зазираєш, з надією, а там... пусто. Сумно стає, якось боляче, хоча в серці ще живе надія на "завтра". Ось завтра, завтра обов!язково його принесуть. Ось так і сподіваєшся з дня у день. Добре, коли сподівання все ж таки виправдовуються звичайнісіньким листом, а от коли ні...</span>
<span>Дивно… якийсь лист, якийсь шматочок паперу, змушує битися серця людей частіше. І у такі моменти вже не важливо хто ти: старенька мати чи молодий парубок, міністр чи звичайний громадянин. Ми люди, і всі ми однакові, коли чекаємо. Різниця лише в тому, що хтось все ж таки дочекався, а хтось... </span>
<span>Невже байдуже? Але я так не хочу вірити в те, що комусь "на іншій стороні листа" байдуже. Я вірю, що і тобі, мій друже, не байдуже. І я буду чекати, я буду дуже чекати твого листа. </span>
<span>Пиши мені.</span>
<span>Злюбовью, твій друг.</span>
</span>
Коли ми с батьками ходили до лісу,то побачили багато лисичок.
<span> У нашому лісі найчастіше із їстівних грибів зустрічаються</span>: маслюки,опеньки,боровики та лисички.
Був гарний сонячний день. Оленка та Мар янка вирішили прогулятись в парку.Ось їхня розмова-
-Привіт Мар"янко
-Привіт
-Ти не хочеш прогулятися зі мною в парку?
-Звичайно,так
-Знаеш Мар"янко,
-Що?
-Ми так з тобою давно не гуляли,
-це правда
-Оленко,давай купимо собі солодкої вати
-Вибач, я не хочу, краще пішли покатаємось на атракціонах
-пішли, з великою радістю
Дівчата весело дуже провели час
Повітря задзижчало від татарських стріл. З-за пагорба на козака посунули ординці. Козак повернув до броду. Берегом теж сунула татарва. Ворогів було не менше сотні. Не можна було дозволити узяти себе в коло.
Розвернувши коня, Омелько помчав у степ. Озирнувшись побачив, що орда чорним поясом розповзається з трьох сторін. Лише дорога до степового озера була йому відкрита. Дорога погана, у вибоїнах, у баюрі. Береги озера поросли височенними очеретами.
Прихилившись до гриви, Омелько майже ліг на коня. А позаду, все ближче й ближче чувся тупіт копит і гортанні вигуки татар.
Одна за одною дві стріли черконули по Омельковій шапці. Наступна бритвою різонула по шабельному ременю. Шабелька заметлялася при боці на однім ремінці. Ще одна стріла вп’ялася в приклад мушкета.
Несподівано кінь з усього розгону завалився на землю. Омелько не встиг і зрозуміти, що сталося, як уже був на землі. Хоч і була земля м’яка, а так гепнувся, що аж джмелі загули в голові.
Звівшись на ноги, Омелько, кульгаючи, побіг до високого очерету. Тільки б добігти до води!
Земля позаду стугонить від копит, гортанні крики затоплюють простір. Вже не біжить Омелько, а бреде по коліна у болотяних водоростях, жаб та в’юнів полохаючи, зганяючи вгору дрібне птаство.
Як почала вода підійматися вище пояса, висмикнув козак кривого турецького кинджала й вирізав найтовщу очеретину. Пробив всі колінця, щосили продув, знову продув, аж голова запаморочилась. Вгледівши три найвищі кущі очерету, побрів до них.
Тієї ж миті впав на нього тупіт сотень копит, свист і ревище людоловського табуна.
Омелько пірнув між трьома кущами очерету. Ревище враз стишилося. Затуливши правицею носа, козак затиснув в устах очеретину. Лівицею вчепився у підводні стебла очерету. Мушкет за спиною тягнув на дно. Одяг, намокаючи, ставав все важчим.
Як же бридко лежати у каламутній воді, як же важко через ту рурку дихати! Думав про татар і про п’явок. П’явка – вона й є п’явка, крові насмокчеться й відпаде. А татарва? Що вона робитиме? В болото татари не полізуть, бо не вміють плавати. Проте вони знають, що Омелько в очеретах. Що ж робитимуть? Підпалять очерет.
За якусь мить козак відчув, що починає дерти в горлі. Дим розривав легені, стискав горло, різким болем пронизував скроні. Не знати як, але очеретину не випускав.
Омелько почав читати усі молитви, які знав. Тільки б дочекатися, поки сонце сяде! Для татар ніч – найнебезпечніша. Не будуть вони біля спаленого болота пильнувати одного козака.
Омелько відчув, що починає засинати. На голову наче хтось поклав теплий лантух. Отямився від того, що над ним розпливається світла пляма. Це був довгожданий місяць.
Козак звівся на задубілі ноги. Тільки тепер, коли очерет вигорів до самої води, стало видно, яке велике те болото. Татарви не було. Омелько поплентався до берега.
За пагорбом заіржав кінь. Козак перехрестився й свиснув. Все ближче й ближче тупіт копит. На тлі крайнеба вималювався обрис коня. Незважаючи на важенний мокрий одяг, мушкет і розбухлі пудові чоботи, Омелько легкою пір’їнкою злетів на коня. Цмокнув губами, і кінь пішов бадьорою риссю. (За Ю.Логвином; 475 сл.)
Непомітно підкралася зима. Почалися перші морози. Подекуди з*являється сніг. Зранку на вікнах мороз малює свої чудові картини. Такі морозні холодні дні прекрасні. Йдучи до школи,задивляюся на купи снігу. Милуюся рідним містом.