Повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» створена на глибокій народній основі, та й сам характер цього твору пов'язаний з рідною українською природою, з казкою та піснею. У повісті письменник дуже цікаво та яскраво розповів про часи свого дитинства, відобразив взаємини з однолітками і стосунки з дорослими.Не кожному з нас буде що розповісти своїм нащадкам, не у кожного з нас буде таке цікаве та наповнене життя, як у М. Стельмаха. Та кожен з нас повинен прагнути до того, щоб зробити своє життя не менш цікавим і яскравим, ніж у автора повісті, оповідь у якій ведеться від імені головного героя твору – хлопчика на ім’я Михайлик. Вже з перших рядків зрозуміло, що Михайлик – це сам Михайло Панасович Стельмах у дитинстві. Дитячі роки письменника припали на важкі двадцяті роки минулого століття, роки, коли відбувалося важке становлення нової радянської держави, роки, які супроводжувалися холодом, голодом і злиднями.Михайлик дуже цікаво розповідає про своє життя серед близьких та рідних йомулюдей, про своє ставлення до всього, що відбувається навколо нього, про своє ставлення до подій, свідком чи учасникяких йому самому доводиться бути. М. Стельмах розкриває образ Михайлика різноманітними засобами.Письменник використовує розповіді інших героїв повісті – розповіді про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, бабусі, дідуся, дядька Себастьяна тощо, а також такий цікавий прийом, як самохарактеристика. Хлопчик дуже любить легенди та казки, які розповідають йому бабуся та дідусь Дем’ян. Мабуть, завдяки цьому світ навколо хлопчика іноді здається йому якоюсь чарівною казкою. Казковими Михайлику ввижаються дятел на старій груші і перепілка в житі, запах різних трав у лісі та аромат жита у полі, зорі у високому небі та домашні тварини на подвір’ї. Все це хлопець любить и розуміє, як ніхто інший. Михайлик тонко відчуває красу природи, оберігає її і шанує.<span>З великою любов’ю та пошаною хлопчик описує людей, які виховали в ньому любов до книги, праці, краси й добра в житті. Це і матір з батьком, і дядько Себастьян, а особливо – дідусь Дем’ян з бабусею, спогадам про яких присвячена не одна сторінка повісті. На все життя запала в душу хлопцеві картина розставання з бабусею, яка не надовго пережила дідуся, картина її останньої вечері зі своєю родиною: «При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. I хоча її думи i очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже i мастила, i прибирала сьогодні в хаті, i нічого, крім душі, не боліло в неї». І вже тоді, навіть не усвідомлюючи цього, маленький Михайлик зрозумів, що «напевне, біль душі – найстрашніший біль» у житті людини»</span>
Спільне те що це суспілно - побутовий жанр. Відмінне що у піснях різна ритмомелодика і різний сюжет.
Напевно показати що не треба буди таким легковажним і показувати друзям що ти кращий
Всі люди люблять посміятися та пожартувати. Кожна людина жартує по своєму. Є люди, які люблять пожартувати по-чорному, а є люди, що жартують по-білому. Напевно,ви хочете спитати, а в чому різниця? Я поясню, різниця в тому , що жартувати по-чорному, значить сміятися з людини, а не з людиною. А це значить, що ображати людину, робити їй не приємно, робити боляче. жартувати по-білому, значить жартувати так,щоб всім було весело, смішно.А це значить, що нікому образливо не буде.Тому, можна зробити висновок, що якщо ми жартуємо , то повинні вчасно зупинитися. щоб нікого не образити.! Адже ми знаємо, що словом можно вбити!
Мова — найцінніший скарб народу Твори з мови
<span>
Багата і барвиста мова українського народу. У піснях, казках,
прислів’ях і приказках — життя і мудрість народу, його характер, мрії
про щастя.
Але скільки судилося пережити, щоб ми зараз, у XXI столітті, могли сміливо, без перешкод, спілкуватися нею.
Вона прийшла до нас від наших прадідів, збагатившись і відшліфувавшись протягом багатьох століть.
Наші дідусі й бабусі розказують нам, як її забороняли і знищували. І,
відверто кажучи, нашим можновладцям це майже вдалося. За довгі роки
кріпаччини, існування Радянського Союзу безліч шкіл з українською мовою
навчання перестали існувати. </span><span>
Історія України та її культура вивчалися лише з того боку, з якого
хотіли бачити їх керівники великої держави. Ми майже втратили своє
коріння, забули мову, бо перестали нею спілкуватися.
Сьогодні українська мова офіційно визнана державною мовою України. Але
довго ще будемо йти до того, щоб кожен житель України спілкувався
українською… Можливо, ніколи цього й не досягнемо. Але не слід опускати
руки, треба братися до роботи — відродження і становлення рідної мови, і
не слід чекати, поки це зробить хтось інший. Почнемо з себе, з
найменшого, що в наших силах, — почнемо спілкуватися нею. І тоді з
гордістю зможемо сказати:
О мово рідна! Їй гаряче
Віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
Й народу нашого нема.</span>
.....