Війна безжалісна коварна ,
Прийшла у дім до нас вона.
Вона руйнує чужі долі
Вона на смерть всіх заклика .
Вона життя все знову ! Й знову !
З собою забирає в небуття .
Вона всю землю заливає кров'ю ,
А небо сковує пітьма .
Вона підштовхує людей ,
Іти на смертний бій востаннє .
Сама іде за ними вслід ,
Щоб знов скосити тисячі сердець ,
Щоб в кожний дім принести горе ,
Щоб кожен відчувай цей смак .
Цей смак війни і горя ,
Цю гіркоту у свому роті ,
Цю біль у серці і душі ,
А у повітрі аромати гарі .
І стогін зламаних життів ,
Все це стає усім відомо
Хто прагне смерті і війни .
-ой як чудово чи не так мамусю ?
- так донечно звісно зараз тут добре а в місті за всією цією біганиною не маеш часу навіть на відпочинок
- іванку можливо підемо спати адеже вже сутеніє
-та ні батьку а ще посиджу помилуюся
<span> Нюанс - відтінок,
аплодисменти - оплески,
експеримент - спроба,
оголошення - об"ява,
орфографія - правопис.</span>
ГОНЧАР
За вікнами згасає день. А може, то тільки здається старо-му Сахронові... Занеміг старий гончар, лежить на дерев’яному
ліжкові. В хаті вечорова сутінь...
Сонце майже навкруг обійшло дідову хату і вже в приза -хідне напільне вікно жбурнуло золотим полум’ям. Сліпучий сніп
проміння впав на двері, висвітив мисник коло одвірка і полицю,
що темніла на білій стіні.
У миснику і на полиці стоять глечики, коники, куманці, ма -кітерки, горщики, журавлики, баранці — все це зробив дід Сахрон
своїми руками. З глини народилися вони... Для нього всі ці гончарні
вироби як діти. Він навіть пам’ятає, коли вони з’явилися на світ...
Давно, ще малим, потрапив Сахрон до гончарні, і завертівся
його круг. Навчався в самого Пошивайла Тараса, знаменитого
майстра, якого знали на всіх ярмарках...
Від Пошивайла і перехоплював науку малий Сахрон. Мав
особливе відчуття до глини...
Сахрон брався до діла, як маляр або музикант. Неспокійний,
трепетний. До глини завжди придивлявся: щоб з доброго родовища
була та, щоб вимішана старанно, не густа і води не було в ній за -йвої. І вже коли брав із замісу, то неначе зачерпував пригорщами
зерно із пшеничного вороха. Клав на круг, обіймав обома руками
той кавалок мокрої глини і починав священнодіяти. Піднімав уверх,
формував свого глечика чи куманця, виліплював чутливими паль -цями, вкладав у сиру глину тепло долонь своїх і жар своєї душі.
Стінки того виробу мусили бути не товсті і не перетончені,
рівними, як сталевий лист під умілою рукою ковали.
І вже так старався гончар, щоб не було по боках жодного
бугрика чи виїмки. І виходили з-під його рук не просто горшки,
макітри, виходила пісня, витворена з глини. Загартована в печах
на огні, та пісня дзвеніла потім на всіх ярмарках, скликаючи до
себе дівчат і молодиць.
А ще, бувало, як розмалює сам глечика, вазу чи куманця
маками, пшеничними колосками, жолудями а чи пелюстковим
цвітом соняхів, жар-птицями та жайворонням, то вже й сам не
вірить, що це його робота. Якими тільки барвами не грала його
одухотворена глина, якими звуками не видзвонювала. Радувала
вона і слух, і зір, і душу...
-Папа,я дома.
-Как дела у тебя в школе?
-Хорошо.
-Тогда показывай мне дневник.
-Хорошо,сейчас.
-Вот.
-Так,вроде у тебя всё хорошо.
-Ну,да.
-Значит я куплю тебе телефон.
-Правда?
-Правда,если будешь так дальше учиться.
-Ура,я обещаю!
-Хорошо.
-А какой ты мне телефон купишь?
-Такой,который тебе понравится.
-Хорошо.Впрочем,мне без разницы.Спасибо,пап
-Да не за что,сынок.