Трагедія серця Олександра Олеся <span> Є в Олександра Олеся драматичний етюд "Трагедія серця", де не тільки передано складність життєвої долі героїв твору, а й пророче передбачено трагедію серця самого поета. Ще на початку XX століття літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу - динамічної епохи, сповненої водночас великих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелось поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершились 1917 році проголошенням державності, і їхнього трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата сина - поета і вченого Олега Ольжича. </span> <span> "З журбою радість обнялась" було названо першу книжку Олександра Олеся, що з'явилася 1907 року. Назва була надзвичайно промовистою, гостро актуальною: це ж був рубіж, коли занепав визвольний рух, що прокотився впродовж кількох років усією імперією, а на зміну йому прийшла шовіністична реакція. </span> <span> В обіймах з радістю журба. </span> <span> Одна летить, друга спиня... </span> <span> І йде між ними боротьба, </span> <span> І дужчий хто - не знаю я... </span> <span> Радість і журба, сподівання й розчарування, почуття щастя і біль розлуки - ці стани людської душі проймають усю творчість поета. З серця, що забилося у "вогні золотім", сиплються "іскри ясні" й обертаються у дзвінкі пісні. Та з часом приходить журна самота, і в темноті імли згасають душевні пориви ("Хто ударив без жалю по серці моїм..."). Розкішні айстри мріють уночі про "казку ясну", "про вічну весну", а ранок зустрічає їх "холодним дощем". Квітки відчули, що навколо тюрма, "схилились і вмерли... і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх!" ("Айстри"). </span> <span> Українська національна революція, проголошення незалежності України наповнила поезію Олександра Олеся громадянсько-патріотичним змістом, вдихнула в неї мужні, бадьорі, енергійні інтонації. "Криком щастя і страждання Україна кличе нас", - говорить поет від імені мільйонів своїх співвітчизників. Проте не судилося тоді здійснити патріотичну мрію багатьох поколінь. </span> <span> Політична темнота, національна затурканість мас зумовлюють болісне розчарування Олександра Олеся, і він 1919 року залишає Україну. У вигнанні "дні течуть, як сльози", думки "сплять, як мертві", "душа ридає, як дитина". Трагедію серця посилювали звістки з Батьківщини, де на початку 20-х років мільйони селян гинули від штучно створеного голоду і в братовбивчій громадянській війні. </span> <span> Незвичайно драматичними, трагічними були останні роки Олександра Олеся. З вересня 1939 року запалахкотіла над Європою друга світова війна. Поета не покидали тривожні думки про сина Олега - активного учасника руху Опору, одного з найдіяльніших організаторів і керівників українських визвольних змагань. Зрештою гітлерівці схопили сина і закатували його на початку червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен. </span> <span> Доля взагалі рідко була прихильною до Олександра Олеся, але в ці роки йому було особливо важко. А коли до нього дійшла трагічна звістка про смерть сина, серце не витримало переживань, і поет помер 22 липня 1944 року. </span> <span> Упродовж десятиліть вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вітчизну, вона завжди була в його зболеному серці. </span> <span> О принесіть як не надію, </span> <span> То крихту рідної землі: </span> <span> Я притулю до уст її </span> <span> І так застигну, так зомлію... </span> <span> Так завершилося життя одного з найсердечніших українських поетів. Хай же в наших серцях завжди живе пам'ять про нього, а його поезія облагороджує наші почуття. </span>
Він був високим за зростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного.
Михайло
І не саме велике, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус.
Михайло був баба, хоч був сильний, як медмідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо.
Вірш «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ — ЛЮДИНА…» входить до збірки «Земне тяжіння». У ньому В. Симоненко очищує від бруду, підносить з болота розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність. Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим і водночас складним запитанням:
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Поезія має глибокий філософський підтекст. Людина повинна знати, що вона не бездушний гвинтик. Саме людина створює цей світ, і вона має про це пам’ятати, шанувати свою гідність. Вона повинна усвідомлювати, що має право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче, і, звичайно, право на щастя. Людина — це цілий світ. Вона особлива, неповторна особистість:
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
Вірш спонукає замислитись кожного: чи так я живу? Чи гідний я високого імені Людини? Що слід зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди…
А сьогодні все — озера, гаї, степи — для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно Людини, передай нащадкам те, що отримав у спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значущість, власну гідність на цьому світі.