Узимку ліс відпочиває .Сплять дерева, скинувши листя до весни. Вони дали влітку плоди, а тепер час постояти в спокої. Тільки хвійні дерева в лісі нагадують про минуле літо.У лісових норах, дуплах та барлогах зимують звірі, великі та маленькі, ведмеді та їжачки. Поховалися комахи. Відлетіла на південь більшість лісових птахів. Проте зараз активно ганяються за зайцями злі голодні вовки та лисиці. Але зайці теж підготувалися до зими. Вони маскуються своїми шубками під білий сніг.Зимовий ліс потопає в снігових заметах. Навколо видно лише чорні стовбури голих дерев та подекуди зелені “лапи” ялинок та сосен. Все інше занесене білим. А коли визирає сонечко, сніг та іній у лісі виблискують, неначе розсипи діамантів.Спершу видається, що цей білий сніг лишається всю зиму незаплямованим. Він не стає брудним, як сніг у місті, де їздять машини та димлять промислові труби. Але якщо придивитися, то на білосніжному лісовому килимі можна побачити безліч меленьких стежок. Це сліди тварин, які полюють, та тих, які ховаються від полювання. Якщо придивитися, то в лісі можна побачити також зимових птахів: снігурів, вівчариків тощо. Вони зазвичай ласують мерзлими ягодами. Навіть холодною зимою життя в лісі не завмирає.<span>Ніхто не порушить тиши та спокою зимового лісу. Хіба що на вихідних люди спробують прокласти лижню лісовими стежками.</span>
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
<span>Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський. </span>
<span>Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу. </span>
<span>Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..." </span>
<span>Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські. </span>
<span>Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно. </span>
<span>Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів. </span>
<span>Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи. </span>
<span>Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.</span>
<span><span>Щедрий<span>«дурень виймає»</span></span><span>Вміння слухати<span>«от він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув», «сідайте зі мною, я вас підвезу»</span></span><span>Ввічливий, привітний«Здорові, діду!», «дурень подякував дідові — і розпрощалися»</span><span>Завзятий<span>«Добре, зроблю! Тільки скажи цареві: як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду і силою царівну візьму»</span></span><span>Терпеливий«всі лають, сміються з нього»</span><span>Надіється на удачу«Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося»</span><span>Щирий, співчутливий«Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите»</span><span>Рішучий<span>«Піду і я туди, куди брати пішли!»</span></span></span>