Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.— Еге ж.— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?— А ти не здогадуєшся?— Ні.<span>— Ніскілечки?</span>
На дереві не має двох однакових листків. Якийсь більш яскравий, а якийсь тьмяніший, на одні світить сонечко, а інші точить гусінь.
Так само і люди. Хтось став успішним і багатим, а хтось залишився бідним. Когось доля нагородила вродою, а кого обділила. Ми всі ніби ті листочки. Але хтось ловить сонячне проміння, а хтось знаходиться у затінку. У кого в душі радісно й щасливо, а у кого засіла велика гусінь сумління.
Тому, кожен має свою долю і свій бік дерева. Ми діти, молоді листочки. У житті нашому весна і ми маємо, пережити ще купу злив і сонячних ранків до холодної осіні, коли вітер віднесе нас далеко від свого дереваⒶ.
«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, - косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочкі, Яворках і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли стомлювався, розтирав снігом руки й обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом обскубувати дички. Хто просив, нікому не відповідав відмовою ». «Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ... Прищепи його приймалися, оскільки він не щеплял на вербі груші ». <span>«І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - й теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не вагався: він не небудь - мудрець, Планетник ... ». «Не було такої роботи, яку не подужав би або якої цурався б. На його дворі не залежувався не то що гній, а й Синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносили камінчики .. Наковивал жорно, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла готелів, звали і допомагав корові. Лікував коней, які кульгали. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки і сопілки. Одного тільки цурався - не вступав у корчму, відмовляючись від могорич: "Мені і так весело" ».</span>
Гумореска<span> — невеликий віршований, прозовий чи драматичний </span>твір<span> з </span><span>комічним сюжетом, відмінний від сатиричного </span>твору<span> легкою, </span><span>жартівливою тональністю.</span>
Краса<u><em /></u><em /><em />калини навесні і восени різна. Весною калина нагадуе сором'язливу дівчину, що вдягла сукню з білого мережива. Це білі квіти, зібрані в запашні суцвіття, так її прикрашають. Згодом ця дівчина дорослішае і вбирається у смарагдове вбрання. Калина вкривається блискучими листочками, під якими ховаються кетяги з ягідками. За літо ягоди наливаються цілющім соком. І вже восени калина ніби вдягла багряні прикраси, в середині яких ховається маленьке сердце.