До написання "Лісової пісні" Леся Українка, можна сказати, готувалася все життя. У неї вона вклала "цвіт душі" і вилила зі свого серця "те, що не вмирає". Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра. "Лісова пісня" вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних, "безупинного руху жагучих" силах природи. Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії. Жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду. Свій твір поетеса назвала драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, у якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У "Лісовій пісні" Леся Українка поєднала фантазію з дійсністю, буденне життя із світлими поетичними мріями. Місце дії поеми — густий предковічний ліс на Волині. Сюди напровесні прийшов до лісу юнак Лукаш і заграв на сопілці. Полилася дивна мелодія, краща від пісні весни — "весна ще так ніколи не співала". Сила пісні чарівна, незвичайна. Під її звуки оживає навіть природа. Дивно, прекрасно, солодко грає Лукаш, а ліс вторить цій мелодії своїм життям. "На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріша дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти". Музика Лукаша розбудила від зимового сну Мавку, викликала в ній нові, незнані поривання. У музиці юнака лісовій дівчині розкрилася безмежна краса людської душі, радість життя і творчості. Саме в цю весняну пору зароджується кохання Мавки й Лукаша. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунок парубка вона скрикує: "Ох! Зірка в серце впала!" Не звідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання, бо вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості й любові на все життя. Глибоке й самовіддане кохання до Лукаша — найкращий цвіт її душі. Мавка перша запитує: "Чи гарна я тобі?", захоплюється, що люди, як голуби, паруються "навік" Заради коханого вона залишає ліс і йде між люди.<span> </span>
Планетник був маленьким хлопчиком, він, як усі ми, прилетів із вирію казки на свій берег.
Планетник весь час працював — відводив зайву воду, садив дерева, сіяв, орав. Усе село по ньому звірялося. Умів усе — ковалював, шив, лікував худобу, дітям робив іграшки. І ніколи не ходив до корчми. Над усе любив землю й хліборобство. І земля йому щиро відповідала тим же.
Всім відомо, що У нас Пам’ять - просто вищий клас! Прочитаємо лиш вірша І повторимо ураз:</span><span>“Їхав Ваня на коні, Вів собачку по стерні, А в цей час якраз бабуся Мила фікус на вікні”. - я завжди всім говорю, Що ніколи не зубрю, Що історію про Ваню Дуже легко повторю: “Їхав Ваня на вікні, Вів собачку по стерні, А в цей час зелений фікус Мив бабусю на коні”. - Ну, який же ти дивак, Тільки хвастатись мастак! Краще ти мене послухай, А було усе отак: “Їхав фікус на коні, Вів бабусю по стерні, А знайома нам собачка Мила Ваню на вікні”. </span>
Он проснулся и нащулив уха: в сыром струи ветра доносился сухой, резковатый звук. Звук летел снизу, от реки. Лось поднялся, теперь его фигура четко вырисовывалась в удосвитних сумерках. Это был крупный зверь с широкой грудью, которые легко здималися от дыхания. Его рога напоминали осенний низкорослый куст, с которого обнесли листьев. Лось знал, что трещит старая ветка на дубе, сухая, костлявая; ей давно бы надо упасть, а она не падала, с удивительной настойчивостью держась за ствол. Он это знал, но это не успокаивало, и тревога в крови, сначала слабая и почти неуловимая, все сгущалась, и от того шкура на груди вздрогнула раз, а потом еще. Струя ветра доносил запах речной льда, в нем жил дух примерзшего болота, доносилось шуршание увядших стебельков, которые пускались вскачь по упали листьям, но над всем этим неслось изможденное, похожее на вздох скрип ветки ...