Он был верен своей отчизне до конца своих дней!
Он умер , как верный сын своей Родины!
А так он был хладнокровен, всегда трезво оценивал ситуацию.
Ни когда в бою не растирался.
Дійсно, мова — це скарбниця духовності, це характер народу. У ній відбито мого звичаї, побут. Але мова не може існувати відокремлено, і тут виникає нове поняття — народ. Саме народ дає мові силу й красу. Народ і мова — поняття нерозривні. І доки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане й народу: він геть розпорошиться поміж дужчими народами. Недарма пригадуються рядки вірша М. Рильського: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде...» Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а значить — і нашої нації. Саме ми маємо ще час, щоб возвеличити нашу мову, вивести її на новий щабель розвитку.
Українці! Замисліться, чи не виникає у вас почуття гордості за нашу країну, коли ви чуєте такі імена — Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Тарас Шевченко, Іван Франко, Соломія Крушельницька. Чи немає в душі приємного щему, коли па змаганнях підіймається прапор України? То чому ж ми дозволяємо собі розчаровуватись у нашій мові, забруднювати її сленговими словами, суржиком? Адже мова — це те, що єднає нас?! Тож, як казав відомий український поет В. Сосюра:
Ми з нею відомі усюди, усе в ній, що треба нам, є. А хто свою мову забуде, той серце забуде своє.
Н.в. - сорок два
Р.н. - сорок двох
Д.в. - сорок двом
Зн. в. - сорок два
О.в - сорока двома
М.в - на сорока двох
Треба хоч щось уміти.
Щоб чогось навчитись треба хотіти.
Уроки треба вчити, бо якщо не вивчиш, буде біда...
Любити Україну всім серцем своїм.
Мусиш вчитись, бо пропадеш.
Бажати щастя, треба навіть і ворогові, раптом стане другом.
Перед тим як щось сказати, подумай.