У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!»
Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю.
Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці).
<span>Дуже важливі для нас добрі слова, тому що вони радують нас, коли ми їх чуємо. Вони можуть підтримати тебе в скрутну хвилину. Погані слова навпаки засмучують людину, і від цього йому стає ще гірше. Існує багато різних прислів'їв і приказок про добро і добрі слова. Наприклад: Добре слово, душу лікує, а зле калічить. Ласкаве слово краще за солодкий пиріг. Від теплого слова і лід тане». Я прагну говорити добрі слова.</span>
Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів.
Народна і літературна казка — це школа народної моралі. Мудрість і сила починаються з найпростішого: уміння шанувати старших, допомагати ближньому і захищати слабшого
Казки, створені письменниками, називаються літературними
1. Які казки називаються літературними? Наведіть приклади.
2. Які літературні казки зарубіжних авторів ви читали?
3. Назвіть спільні та відмінні ознаки літературних і народних казок.
4. Як потрібно читати казку, щоб її було цікаво слухати?
Чимало казок, на відміну від народних, мають свого автора, тому їх називають авторськими, або літературними. Серед авторів казок — знані майстри слова: І. Франко, Леся Українка, В. Симоненко, Н. Забіла, В. Не-стайко, О. Іваненко, Ю. Ярмиш.
Фарбованний ліс є літературоной казкой тому що цей твір написав автор якого ми знаем.
Я хочу стать хорошим человеком и помогать людям
Слово"Епос"тут ключове.Напевно,що змалювання життя і героїчних подвигів якогось сміливого воїна.Цей персонаж ідеалізований(не має негативних рис).Можливо,звідси-і гіперболізація