Версія 1.
Весна. Все розквітає. Берези радіють. І в значенні "сліз", мається на увазі березовий сік.
Версія 2.
Літо. Засуха. І коли почався довгоочікуваний дощ, берези радіють. А "сльози" - це крапельки дощу, які стікають по листі.
«МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ…» АНАЛІЗ Аналіз вірша «Мені однаково, чи буду…» — тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. «Мені однаково» — вірш Тараса Шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у Санкт-Петербурзі і входить до циклу «В казематі». «Мені однаково, чи буду…» аналіз Рік написання: 1847 Літературний рід: Лірика. Жанр «Мені однаково»: Ліричний вірш (медитація). Вид лірики: Громадянська (медитативна). Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьківщину. Віршовий розмір «Мені однаково» — ямб. Тема «Мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. Ідея «Мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України. Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. Художні засоби «Мені однаково, чи буду…» Епітети — люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну), метафора — злії люди Україну присплять, оксиморон — Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі Композиція «Мені однаково, чи буду…» Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «Мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
План повісті Маруся ( дуже коротко)
Експозиція:<span> знайомство з героями твору — родиною Дротів, які жили, віруючи в Бога.</span>
Зав’язка:<span> зустріч Марусі з Василем, їх кохання з першого погляду.</span>
Кульмінація:<span> смерть Марусі, її поховання.</span>
Розв’язка:<span> страждання Василя — ченця в монастирі, його смерть через тугу за милою.
</span>
Объяснение:
Коли на село напали татари, люди поховалися на острівцях поміж непролазним болотом. Із села їх не було видно, тому що болото заросло височенним очеретом. Татари й не думали, що там можна сховатися. Вони вважали, що мешканці села перебралися кудись далеко.
Тут увагу ворогів привернули чайки, які кружляли над болотом, непокоїлися, голосно кричали. Татари зрозуміли, що люди переховуються саме там. Вони почали шукати шляху через болото. Втікачів урятувало те, що нападникам не вдалося знайти стежки.
Через кілька днів татари відступили. А врятовані люди прозвали чайок татарськими птицями за те, що ті видали їхню схованку.
Кажуть, що не любили чайок і козаки. Коли запорожці пливли морем на своїх човнах, вони намагались напасти на турецькі галери зненацька. Чайки скупчувалися над козацькими чайками і тим самим попереджали турків про можливий напад.
Ось як пояснює народ, за що чайку називають татарською птицею.
Лицар Лаврін справжній герой, його подвиги оспівують люди, йому заздрили інші лицарі. Саме йому князь хотів відати престол навіть без битви.Але не дивлячись на те, що у нього великий досвід, він, побачивши сльозу дракона, не став його вбивати, а дізнавшися всю історію, був дуже злий на князя.