ожна пора року по-своєму незрівнянно красива і неповторна. З чим може зрівнятися квітуча весна, сонячне літо, золотоволоса осінь чи білосніжна зима? Вони неймовірні, погодьтесь.
Сьогодні надворі зима… І її з нетерпінням так чекала малеча! Перший сніг покликав на вулицю чи не всю дітвору. Червонощокі, обсипані з ніг до голови снігом, вони радіють кожній сніжинці, кожному сильнішому подуву вітру. А як весело заїхати з гірки в кучугуру снігу, стукнути у сани друга чи подружки! Ці дні незабутні. Вони асоціюються у кожного з нас, власне, із безтурботним дитинством.
Нарешті-прийшла весна!Після довгої и сніжної зими приємно вийти на подвіря і вдихнути запах теплого повітря.Крізь торішню траву пробивається молода зелень.Тоненькі паростки стрімко тянуться до сонця.Ще день-два і дерева вкріються ніжно-зеленим листям.По-особливому світить сонце:по-яскравому,радісно и святково.Хочеться ходити по вулиці і всміхатися всім підряд.Все навколо в красивих і веселих нарядах.Всі раді приходу весни!
Пыталась писать на украинском языке,ошибки,обязательно проверь!
Старалась
Я маю три твори, може хоч щось підійде, дивись фото
Десь дуже далеко у небі жила велика хмара.
Вона товаришувала з вітром, який іноді виводив її на прогулянку,т підганяючи своєю силою.
Цій великі хмарі так подобалась земля з її зеленими полями, густими лісами, блакитними озерами, що іноді хотілось впасти донизу, і жити на землі.
Але сонечко не дозволяло цього робити.
Воно тримало хмарину в небі.
Тому вона час від часу посилала на землю своїх діток - краплинок.
Вітер тоді трохи пустував, розкидаючи маленькі крапельки і в поле, і на дерева, і в річку.
Але сонечко приходило на допомогу хмарині, і, як тільки воно виглядало, а хмарка починала сумувати, всі дітки поверталися в небо.
Але сталося так, що сонечко перестало сильно гріти, вітер також став холодний.
Він ганяв хмарину все сильніше, іноді потрушуючи її, щоб хмаринка відпустила на землю своїх діток.
Довкола було так холодно, що вона боялась це робити: її дітки можуть замерзнути.
Так хмаринка літала і літала на небі.
Прийшов вечір. Сонечко вже сховалось за обрій.
Сіра хмара й собі задрімала.
Та й не встерегла.
Одна донечка-краплинка замерзла.
Вона перетворилась у маленьку білу сніжинку. З таким гарним візерунком. І таку легеньку-легеньку.
Сніжинці так вона сама сподобалась, що маленька почала танцювати, необачно підійшла до краю хмарини, і впала.
Вітер відразу підхопив крихітну біленьку сніжинку і повів її в таночку, то підіймаючи майже до мами-хмаринки, то опускаючи аж трави.
Але йому так сподобалась ця крихітка, що вітер не знав, де її залишити, щоб нею милувались інші.
- Знаю! - вигукнув він і поніс сніжинку до найвищої ялинки у лісі.
Вітер залишив сніжинку на самій верхівці.
І повернувся до хмарки.
Ранок у лісі почався з галасу: це дзвінкі синички полетіли шукати собі сніданок.
Саме одна з них і побачила маленьку сніжинку.
- Ой, дивіться, сніжинка. Така гарненька! - скрикнула одна пташка.
- Обережно, не розтопи, - підхопила друга.
- А чому вона одна? - поцікавилась третя синичка.
Пташки полетіли далі, розносячи по лісу звістку про єдину сніжинку у лісі.
Пернаті друзі могли й самі подивитися на біленьку крихітку.
А звірята сумували, що впала лише одна сніжинка.
- Як же ми будемо сліди ховати, - непокоївся один зайчик, що недавно зміник шубку з сірої на білу.
- І у сніжки не пограємо, - сумно сказала білочка...
Гамір у лісі розбудив хмару і її діточок.
І тут хмарика побачила, що всі краплинки перетворилися в сніжинки. А однієї дитинки бракує.
- Маленька, ти де? - стурбовано покликала мама-хмара.
Але відповіді не було.
Тут прилетів вітер.
- Я її відніс до лісу. Нехай порадує звірят.
- А ле ж їй самій сумно, - сказала хмара.
- А можна і нам на землю, - попросились інші сніжинки.
- Разом їм буде веселіше. Та й землю грітимуть, - підтримав їх вітер.
Хмара погодилась.
І вже через мить вітер розносив по лісу багато-багато маленьких біленьких сніжинок.
- Ура, сніг йде! - кричала білочка.
- Яка краса, - сказав зайчик.
Але обоє поспішили додому.
Вечірнє небо на прощання оглядало небо, перетворюючи білий ліс у розсип дорогоцінних каменів.
На галявині звірята гралися в сніжки.
А перша сніжинка на самій верхівці ялинки засинала під колискову вітру.
-Агов,Петрику,що ти тут забув? Ти що мене не чуешь? А ну геть звідси! - насуплено крикнув Дмитро.
Петрик засмучено тяжко зробив великий ,повний відчаю і образии,вдох і попрямував додому.
-Ей,Дмитрик,не можна так чинити з іншими! - посварила Дмитра Марічка. Марічка була найгарнішою,найрозумнішой,найпрекраснішою дівчинкою в класі. Проте,головне,що серце в неї добре,завжди захищає всіх.
Дмитро зробив вигляд ніби не почув. Не стане ж він битися з дівчинкою,тим паче з тою,яка йому подобалась. Але це зовсім інша історія. Дмитрик був забіякою,хуліганом і двієчником. Любив тільки себе (ну і по правді кажучи,ще й Марічку,але це секртет).
Марічка дивилася на Дмитрика,який порпався в снігу і думала,чи правда що він і правда настільки грубий? Та ні,в нього добре серце...принаймні в це вірила дівчинка. Марічка стояла так десь із хвилину ,аж раптом хтось пульнув їй у спину сніжку. Ах так,то була Софійка... Найвеселіша любителька вечірок і розіграшів,найпозитивніша дівчинка у класі і найкраща подруга Марічки. Дівчата привітались ,поговорили і Марічка розказала,що трапилось. Софійка не довго думаючи скрикнула "КОНКУРС". Вона мала рацію,гарна ідея. Тож,діти вирішили зробити конкурс сніговиків. У кого найкращий - той і виграв. Якщо виграш Дмитра - Петрик іде геть із подвір'я,а якщо ж перемога за Петриком - іти доведеться Дмитру. Зібравши обох хлопців,мав розпочатися конкурс. Дмитро,впевнений у своїй перемозі вже готувався попрощатися з Петриком. А Петро сумно сидів у кутку і розумів що йому не виграти Дмитра. Тоді,він побачив вогник перед собою - то була фея! Чарівна фея! Вона сказалась допоможе і дала хлопчику зілля ,яке він мав вилити на свого сніговика. Тож,конкурс розпочався і Петро,як і просила фея,вилив зілля на сніговика. Звичайно,в Дмитра вийшов сніговик куди кращий,але...сніговик Петра був чарівний! Всі,хто до нього торкався - отримували що бажали. Звичайно,виграв Петрик і Дмитрик мав піти... проте,Петрику стало жаль його і він залишив його,не дивлячись на те,як він себе поводив. Адже у нього добре серце
Трохи згодом,Дмитрик зрозумів свої помилки і став хорошим другом для всієї компанії.
Будьте добрішими і завжди давайте другий шанс)