<span>Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській
літературі. Його поезії відзначалися злободенною тематикою,
непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким
патріотизмом. Усіх їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу,
прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у
тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине
Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет
не міг дивитися на це спокійно. Будучи винятково чесною, глибоко
порядною людиною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно
прикривав цих убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів,
брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість,
«пробиваючись У крісла й чини».</span><span>Їх би за грати!
Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало?
Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій.</span><span>Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної
системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І
карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та
їхній нікчемній «продажній челяді», які «вважають себе «повелителями
світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і
вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька
усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто
жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світу цього».</span><span>Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали: — Ми символ доби.</span>
Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу.
<span>А поруч вставали некороновані корифеї і справжні вожді.
Вставали коперники і джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.</span>
Уся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до
своєї матері-Вітчизни, до народу, якому довелося так багато
перестраждати.
Метафори: усміхнеться доля, море всміхнеться, дід Дніпро зрадіе, доленька наспіе, піснь розляже, роса на сонці, згомонить степами, душу й тіло ми положим. Епітети: козацький рід, Чорне море, піснь гучна. Порівняння: згинуть наші вороженькі,як роса на сонці.
Прекрасне і потворне — два боки однієї медалі. Одне без іншого не існує, одне живиться від іншого. Навіть у повсякденному житті. Те, що викликає в людини захоплення і почуття насолоди, може вважатися прекрасним, а те, що викликає відразу і жах, — потворним. Добре розумілися на прекрасному і потворному давні греки. Попереднє визначення цих двох понять належить саме давньогрецьким мудрецям.
Якщо пильно придивитися до життя навколо кас, то прекрасне і потворне самі себе викриють. Наприклад, вирази людських облич. Хижий і злий вираз на обличчі людини, звичайно, є потворним: не такою має бути людина. А ось світлочола людина з ясними очима, яка нагадує портрети епохи Відродження, може вважатися прекрасною. Тобто бути прекрасною для людини означає повністю відповідати своїй внутрішній суті. Коли ж між задумом Творця й поведінкою людини помітна разюча різниця, то це прояв потворного.
Спробуємо відшукати не спотворений людиною ландшафт й уважно роздивимося його. Що б це не було — гай, степ чи ріка — кожен природний ландшафт прекрасний. Навіть стара напівмертва гілка або якийсь напівзруйнований камінь є втіленням одвічної гармонії і плину часу. Не можна сказати, що берег дикої річки некрасивий, тому що по ньому хвилі розкидали залишки водоростей. Адже саме так виглядала природа за мільйони років до появи людини, коли ні про прекрасне, ні про потворне ніхто ще й не чував.