Каких слов? а вообще
<span><span> НАЗИВНИЙ
(ХТО? ЩО?)
</span><span> РОДОВИЙ
(КОГО? ЧОГО?) <span>
</span> </span><span>ДАВАЛЬНИЙ
(КОМУ? ЧОМУ?)
</span><span> ЗНАХІДНИЙ
(КОГО? ЩО? <span>)
</span></span><span> ОРУДНИЙ
(КИМ? ЧИМ?)
</span><span>МІСЦЕВИЙ
(НА КОМУ? НА ЧОМУ?)
</span><span> КЛИЧНИЙ
(-)</span></span>
Сьогодні я розмовляв по телефону.
-Доброго дня
-Доброго дня
-Сідайте, що вас турбує
-Знаєте лікарю у мене вже тиждень температура 38 і нічого не допомагає
-А що ви приймали?
-Тільки німесіл (незнаю як правильно )
-Так, тоді я випишуть вам декілька лікарські, і ви прийдете до мене через тиждень
-Дякую, до побачення
Легенда про вербу та калину<span>
<span>Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити.
День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла…
Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.
Не ламай калину –
Образиш дівчину.
Не рубай вербу –
Накличеш біду.</span></span>
У квітні 1847 р. Т. Шевченка, як і інших членів Кирило-Мефодіївського братства, заарештовали. Під час обшуку у нього жандарми знайшли поему “Сон” та інші вірші, що входили до збірки “Три літа”. Поета під конвоєм доставили в Петербур, де його справу вів особисто С. Орлов – шеф жандармського відділу. Саме він доповів Миколі I про Т. Г. Шевченка, що той закликає скинути самодержавний устрій і образив його Величність (“фельдфебель-цар”, “творець зла”, “лютий Нерон”, “безбожний цар”, “правди гонитель жестокий”). Після цього Микола I власноручно написав: “Під самий суворий нагляд з забороною писати й рисувати”.
Т. Шевченка заслали на військову службу в Орській фортеці, в Оренбурзькій області. Ця фортеця була абсолютно неприступною. Вона була обнесена високим валом і глибоким ровом з трьох боків, з четвертого боку – рікою Уралом. Шевченко служив у третій роті, 5-го лінійного батальйону, 23-ї піхотної дивізії під номером 191 рядовим.