Прийшла зима — біла та морозна. Зникло листя з дерев. Позамерзали лісові джерельця. Птахи давно відлетіли у вирій. Природа ніби заснула аж до самої весни. Синім зимовим вечором дуже добре прогулятися лісом. Сідає червоне сонце, іній блищить. Хрумтить під підборами сніг, та товстенький уже льодок. Хочеться йти довго, безкінечно, аби тільки від дихання підіймався пар, стояло над головою синє морозне небо, а ліс не закінчувався.<span>Після прогулянки зимовим лісом вечір удома здається не просто затишним, а чарівним. Як гарно перевдягтися в домашній одяг, ухопити обома руками чашку з кавою і присісти ближче до радіатора парового опалення. А за вікнами вечір уже майже змінився ніччю: над обрієм видно лише невеличку смугу, яка лишилася від сонячного кола. Наступні кілька годин можна витратити на самого себе. Можна почитати гарну книжку, можна підсісти до комп’ютера і стати на якийсь час ніндзя-черепашкою. А можна зробити щось корисне: наприклад, налагодити старий радіоприймач або вигострити кухонні ножі.</span>
Розповiдне, стверджувальне, неокличне, складне, складносурядне з еднальними вiдношеннями. Складаэться з двох предикативних частин. перша - вiдчинила вiкно- односкладна, означено-особова, повна, непоширена, неускладнена. друга - все iнше - двоскладна, повна, поширена, ускладнена вiдокремленим означенням. схема: ( ), i ( ) Тiльки дужки квадратнi.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Тимко, - отой зухвалий і злий забіяка, - пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою!» Як здивувався тоді Павлик!
Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали йогов ід себе, тільки дражнилися і кепкували з нього. Важко тепер з’ясувати, хто перший почав і хто більше винен. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.
Ясно одне: Рудому вже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.
Ще зовсім недавно, півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудою і боявся. А тепер вони разом ліпили сніговика і промовляв: «От хлопці будуть здивовані, от радітимуть»
З кожним днем стає холодніше.
Люди одягаються теплише,шапки,шарфи.За вікном йде дощ. Ми беремо парасольки. Коли я йду до школи я бачу,що з кожним днем листячок на деревах все менш і менш.
Багато дітей,дорослих хвориють осінню. Ми купуемо багато пігулок т.д.
Майже всі осінню кажуть "Ця осінь така ни при сказуема!"