Наш народ здавна відзначався своєю високою духовністю. Вона з глибини віків промовляє до нас звичаями, обрядами, піснями, чудовими спорудами і фресками Софії Київської, Михайлівською золотоверхою, справжнім дивом — козацькими соборами, то стали виявом народного бачення й розуміння краси, духовного багатства українського народу.Ми ніколи не були бездуховними, примітивними. А якщо й трапляються окремі «людці», «безбатченки», що готові посягнути па святині, то воші знаходять осуд і ганьбу у людей. Згадаймо, як виступили мешканці села Зачіплянки проти Володьки Лободи, який зазіхнув на святая святих — собор (роман О. Гончара «Собор»).Саме у ставленні до старого козацького собору тут показано духовну сутність народу. А Софійський собор — це втілення душі народної, народного духу, духу, громадянства, мудрості.Духовність людини — це особлива здатність цінувати, зберігати, примножувати найвищі прояви високого, здійснювати лише праведні вчинки, творити добро не заради похвали, а за власним сумлінням. Розумна людина обов’язково приходить до віри в Бога, бо саме у десяти заповідях Господніх — мораль, етика, основні закони людського буття.<span>Ми живемо у скрутні часи. Нині у душах багатьох людей панує хаос. Знецінюються моральні та стичні цінності, часто світом керують неправда і гроші. Люди кинуті напризволяще. Вони зрікаються віри й добра. Тупцюються на місці, наче сліпці, заганяючи себе у глухий кут самознищення. Замість духовних цінностей на першому плані — низькі потреби.
</span>Скарбницею людського духу є мова народу. Адже саме через мову народ передає свої мрії, бажання, прагнення, переживання. Наша мова належить до найрозвиненіших, найбагатших мов світу. Але сьогодні, на жаль, і вона переживає важкі часи. Деякі наші співвітчизники готові легко зректися рідного слова, замінити його чужим. Нині так, як і за часів Т. Г. Шевченка, ми нерідко бачимо плазування перед західним. А наш духовний батько нам заповідав:Не шукайте, не питайтеТого, що немаєІ на небі, а не тількиНа чужому полі.<span>Я твердо переконана, що восторжествує правда на землі, злагода, добро між людьми. Ми усвідомимо заповіти предків, згадаємо про наш святий обов’язок перед історією і сучасністю, перед минулим та майбутнім. Ми будемо берегти духовне багатство нашого народу, примножувати його. Ми повинні задуматися про те, яку духовну естафету наше покоління передасть наступним, які духовні цінності ми створимо, передамо нащадкам.</span>
Я цілком згоден з думкою, що цінність часу пізнається аж тоді, коли він утрачений. Цей вислів, має дуже глибоку повчальну думку, проблематика якої є дуже актуальною в наш час.
Я часто питав себе: «Що таке час взагалі?». Матеріально його не існує, але він здатен на що завгодно: він, тобто час, може розлучити людей, подарувати життя, розбити серце та вилікувати душу. Один день не можна прожити двічі. Я вважаю, що найприємніше марнування часу – це проведення його з користю для себе й інших. Це – мій особистий принцип, котрий, я гадаю, не зміниться.
Прошлым летом я была в деревне, гостила у своего дедушки. Как-то раз мы решили пойти в лес за грибами. И проходя мимо очередного белого гриба, мы заметили на дереве маленькую белочку. Дедушка подошел и срезал гриб, но не положил его к нам в корзинку. Он взял гриб и нанизал его на веточку. Я была очень удивлена и спросила:
- Дедушка, а почему ты не положил гриб в нашу корзинку?
- Потому что белочке оно нужнее. - ответил дедушка.
- Как это "нужнее"?
- А вот так. Белочка этот гриб с веточки снимет и засушит себе на зиму. Ей он нужнее, потому что найди еду зимой очень тяжело.
- А почему ты помог только этой белочке? Ведь есть еще очень много других животных! - перебила я дедушку.
- Хех, - усмехнулся дедушка - В лесу, внученька, всё взаимосвязано, понимаешь? Я помогу белочке, а она, в свою очередь, другой белочке или птичке, например. Лес - это огромный мир, в котором взаимосвязано и важно абсолютно всё. Помогая одному животному - ты помогаешь всему лесному миру.
- Ого! В лесу так интересно! - воскликнула я.
- Еще бы! Вот завтра пойдем по ягоды, я тебе еще и про жизнь птичек расскажу подробнее.
Вот так мы с дедушкой сходили за грибами. За лето я узнала очень много нового и научилась помогать природе, ценить ее дары.
по- поефікс
дорож- корінь
та □ закінчення.