Персонажі, їх цитатна характеристика
Оповідач (Шехерезада), панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.
Герой-оповідач (Шехеризада) – розповідь у творі ведеться від першої особи, проте про самого героя, що розповідає про випадок із свого життя, ми не дізнаємося нічого. Про його біографію, про те, за що він опиняється у в’язниці, ми не дізнаємося жодних подробиць. Здогадуємося лише, що герой належить до молодих революціонерів. Цікавими видаються його філософські роздуми про сенс життя, про красу природи, щасливе й органічне життя живих істот та страждання людини, яка відірвалася від природи.
Муся, панночка із міста – ця дівчина, швидше за все, була пов’язана із революціонерами, які ховалися від поліції. У творі є побіжний опис зовнішності Мусі:
«Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі»;
«В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед».
Муся – дуже смілива, рішуча дівчина, готова ризикувати власним життям.
В хвилину небезпеки ми бачимо Мусю такою: “з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким”.
Ми дізнаємося не лише про сміливість дівчини, а й про її характер (приязна, ніжна, з тонкою душею) і про її погляди на життя. Саме її розуміння кохання, слова Мусі про те, що щастя – це лише мить, а далі йде «пошлість» стосунків, є центральною ідеєю автора: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде» (Муся про сутність щастя).
Семен Пустун – контрабандист, товариш оповідача. Це другорядний персонаж, у творі він виконує вторинну роль, допомагаючи оповідачеві та Мусі дістатися кордону. Проте є його характеристика, з якої з’ясовуємо, що Семен – людина досвідчена, серйозна, звикла до постійної небезпеки:
Незважаючи «на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи».
Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я…Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного —робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?», де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:Ти на землі — людина,І хочеш того чи ніУсмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. «Завтра, завтра, завтра — і так минає життя», — говорили давні римляни, і можливо, «завтра»Більше тебе не буде.Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть людиДобрі, ласкаві й злі.Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, допомогти друзям, сподіваючись на «завтра». В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:І жити спішити треба,Кохати спішити требаГляди ж не проспи!Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.Невже цього замало, щоб бути Людиною?Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона — людина. Тож і запитує поет: «Ти знаєш про це чи ні?» Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які «мудро» керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити. Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.<span> </span>