А й справді – душа болить за рідну Україну! Чому ж народ не вміє цінувати те, що має? Чому ж гнобить своєю поведінкою ім’я величної держави? Чому не пам’ятає про пролиту кров за волю? Чому ж не шанує старання предків, які поклали життя заради того, щоб ми жили вільно?Українці – народ, який протягом усіх віків боровся за свою незалежність. Окупований Польщею, розділений Литвою та Угорщиною, приналежний до патриціату Московського королівства , наш народ протягом усієї гіркої історії постійно намагався боротися за своє право на вільну державу. Мужність та слава козаків ніколи не загине, ніколи не зітреться в пам’яті.І ось настали очікувані часи – Україна у 1991 році здобула незалежність, таку жадану для її мешканців. Та постає логічне питання: «Чому розвиток, культура, політика й доля самої країни пішли не вверх, а гіркими темпами скочуються до низу?»На превеликий жаль, становище в державі є дуже й дуже сумним. Я думаю, одною з основних проблем в Україні є те, що влада постійно опиняється не в тих руках. Політичні діячі й люди, від яких залежить становище держави більше звертають увагу на дрібні проблеми, аніж на реальні. Україна, зі своїм багатим рослинним і тваринним світом, надзвичайними морями, казковими горами й родючими чорноземами, у невмілих руках прирівнюється за статистикою до країн «третього світу». Де ж це чувано, щоб такі вчені люди, яким довірили долю своєї держави, самі ганьбили та руйнували її? Як шкода, що кожен хоче загарбати все лише собі в кишеню!Україна, із своєю славною історією, займає лише призові місця в номінаціях «де ж найбільша корупція» чи «де дороги такі, що можна людям, які хочуть йти в космонавтику, перевіряти свій вестибулярний апарат». Звісно це все до болю іронічно звучить, але як сумно, коли народ настільки вже звик до цього ганебного становища, що легковажно ставиться до політиків, які знущаються над українською мовою й по суті навіть не намагаються її вивчити, до беззаконні дії органів міліції, до хабарництва повсюди де лише можна. Кожен живе з цим і віджартовується: «Ну це ж Україна…» , «Ха-ха, хто б сумнівався» або «Ти бачила нове відео з ще однією «вдалою» промовою президента?». Хіба ж нормальне те, що про опору й голову держави в інтернеті складають комікси? Наскільки ж сумно за цим спостерігати…Я люблю Україну. Для мене – це найкраща на світі держава. Я тут виросла й тут живу. З цим краєм пов’язані найтепліші думки та моменти мого життя. Хотілося би від щирого серця побачити в майбутньому розвиток держави й мудрого провідника попереду. А поки – залишається лише надіятись і починати хоч якісь зміни вже з самої себе. Душа болить за рідну Батьківщину!
Конституція в моєму житті
<span> </span>
<span> Ми просто йшли: у нас нема </span>
<span> Зерна неправди за собою. </span>
<span> Т. Шевченко </span>
<span> </span>
<span> У житті суспільств та держав конституції відіграють особливу роль. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У стародавньому Римі саме так називали постанови імператора. </span>
<span> Конституція є основним правовим актом держави — основним Законом, законом над законами, фундаментом розвитку соціальних та політичних відносин, гарантом забезпечення прав та свобод людини та громадянина. </span>
<span> Але що таке Конституція для кожного з нас? Це — шлях у цивілізований світ. Шлях цей не був усипаний трояндами, він був довгим та тернистим. </span>
<span> Україні завжди був притаманний демократичний республіканський устрій (його успадкували від народної ментальності державні структури війська Запорозького та Гетьманщини). Такий устрій крив у собі неабиякі можливості для саморозвитку нації. У Конституції, розробленої ще за гетьмана Пилипа Орлика, демократія була основним принципом. І хоча ця Конституція не була втілена в життя, не набула сили Закону, вона є унікальним історичним документом, цінною пам'яткою правової культури України. </span>
<span> Боротьба нашого народу за свої права, за права нації була штучно припинена жорстоким гнобленням царизму на довгі часи. Не маючи власної державності, Україна не мала й Конституції. Вона з'явилася тільки за часів УНР 1918 року. </span>
<span> І от, нарешті, нова віха в українській історії — 28 червня 1996 року о 9.30 ранку після двох діб безперервної та напруженої праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави (до речі, Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію). </span>
<span> </span>
<span> Нехай знають на всім світі, </span>
<span> Як ми погибали </span>
<span> І, гинучи, свою правду </span>
<span> Кров'ю записали. </span>
<span> (П. Куліш) </span>
<span> </span>
<span> Але кожна людина хоче, щоб її рідна країна піклувалася про неї та забезпечувала не тільки законодавчою базою, але і функціонуванням цієї бази у реальному, повсякденному житті. </span>
<span> Період, у який ми живемо, є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Немає більше перепон для розвитку науки культури, мистецтва (а я вважаю, що саме рівень цих показників демонструє рівень держави в цілому і тому є надзвичайно важливим не дати українській культурі занепасти). Наша країна перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує. </span>
<span> Конституція України гарантує кожному громадянину здобуття безплатної середньої і вищої освіти. Для мене це є актуальним, тому що цього року я вступаю до вузу, а більшість з них перейшли на платне навчання і потрапити туди можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина, — забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з різнобічними знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх галузях життя. </span>
<span> Від своєї держави я хочу дістати можливість йти обраним шляхом, стати висококваліфікованим спеціалістом та працювати в її інтересах. </span>
Моя розповідь буде про птахів, точніше, про одного з них. Я розкажу про дятла. Одного разу я поїхав до родичів у село. Там я гуляв у їхньому саду, великому та старому.І ось, під час моєї прогулки, я почув голосне: “Тук-тук!” . А потім пролунало чітке рипіння дверей: “Тр-р-р!”. Немовби хтось постукав, і для нього самі відчинилася старі та незмащені дер'евяні двері. Але у садку навколо мене ніяких дверей, звісно, не було! Я почав здивовано озиратися, а тим часом звук пролунав ще раз, над самою моєю головою.Аж тоді я побачив, як щось червоне майнуло на стовбурі дерева. Я здогадався, що це дятел. У тіні старої розлогої яблуні спочатку можна було помітити тільки червоний капелюшок птаха. Чорно-біле пір'я дятла я побачив пізніше, коли очи звикли до тіні.Бачити дятла перший раз у житті для мене було так несподівано! До того ж на старому стовбурі дятел виглядав дуже нарядно. Відтак, я аж завмер на місці від подиву та захоплення.Птах-трудівник старанно перебирався по стовбуру то сюди, то туди. Довгим дзьобом він стукав по дереву та прислухався. А відчувши шкідника, що сховався під корою, встромляв у дерево дзьоба та видавав своє фірмове: “Тр-р-р!”. Побачивши мене, дятел кумедно повертів голівкою в червоній шапочці, трохи почекав. Оскільки я не намагався вилізти на його дерево, цей працьовитий птах спокійно продовжив свою справу.Я довго спостерігав за дятелом, аж поки він перелітів на інше старе дерево. У високій густій кроні абрикоси його вже не стало видно. Але я ще довго чув: дятел продовжував працювати.