Именно деалог ну лады
-Баб приготовь мне рыбу. говорит дед.
-Иди сначала рыбу лови потом сам приготовь! говорит баба.
-(пошол рыбу ловить) о клюёт это здорого! говорит дед , СТОП а чо так мало!
Йшли ми якось із дідом полем додому. А навкруги така тиша благословенна,
що чутно шелест кожного колоска. І тоді дідусь пошепки,
щоб не поторбувати цю ідилію питає в мене
-Чи знаєш ти, онуко, про що колосся в полі шелестить?
-Діду, та хіба ж воно не від вітру шелестить?
-ні, це колоски розмовляють між собою. І лиш тільки уважна, терпляча людина може
почути ту розмову. Розповідають вони один одному легенди про кохання, людську працю,
великі битви.
-Дідусю, а ти чув їх розмови?
-чув. одну чи дві.
-розкажи, будь ласка.
-ну, добре. Було це дуже давно. Жили по-сусідству маленькі дівчинка та хлопчик.
Звали їх Марічка та Іванко. З дитинства вони дружили, гралися один із одним.
І обидва вони сильно любили працювати на землі та піклуватись про різні рослини.
Батьки підтримували дітей та усіляко допомагали їм. Та одного дня батьки розповіли
їм сумну новину: гілочки маленької вишеньки, яку діти посадили лише рік тому,
поламав вітер і, наврядчи, радуватиме вона їх своїми плодами. Діти засмутились,
але не здалися вони стали ще більше піклуватись про вишеньку. Кожного дня навідувались до неї,
поливали її, лікували і просто розмовляли із бідним деревцем. І через деякий час
стала вишенька одужувати, потроху розправляти свої змучені віти. А діти не переставали
навідуватись до неї, продовжували розповідати їй власні казки та оповіді. І отак
завдяки їх піклуванню та любові до маленького дерева, через рік раділи діти
із батьками першій вишенці, а згодом і другій... А Марічка з Іванком продовжували
навідуватись до своєї вишні. Так і виросли разом маленькі вишенька, Марічка та Івнко.
А із маленької любові до дерева виросло велике кохання Марічки до Іванка. І досі
їх діти грають під тією вишнею, а Марія з Іваном відпочивають у її затінку
та згадують своє дитинство.
-Гарна історія, розкажи ще.
-Е ні. Наступну казку розкажи ти мені.
-Яку?
-А ти послухай про що тобі колосся розкаже...
...Я вже виросла, проте досі, коли йду поряд із полем, згадую ті казки з дитинства та прислухаюсь, може почую ще якусь легенду чи казку...
Я обережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Кактусом, якого насправді звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. Мама каже, що битися ми з ним почали ще лежачи у візочках. Досить було залишити наші колясочки поруч, як ми відразу ж намагалися видерти одне в одного іграшки й билися пляшечками з молочною сумішшю.Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. Хоча справжнє моє ім’я Клим Джура.Серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, але тут сталося щось дивне і незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.<span>Розділ 2. Я стаю піддослідним кроликомСпершу я почув звук. Він долинав звідкись іздалеку і був схожий на дзижчання бджоли. Навколо панувала темрява, і хоч як я вдивлявся туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. Я почав навпомацки просуватися вперед, все ще не розуміючи, що сталося, — адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. І ще — я зовсім не злякався. Я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї, і в ту ж мить під моїми пальцями з’явився невеличкий отвір. Звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало кілька бутербродів і стояла склянка <span>ьці в кулаки і ступив уперед.<span>— Ну от ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос: той, що приймав мене до ТТБ — Таємного Товариства Боягузів. — Саме час розпочинати наш експеримент. Так, як ми з тобою домовлялися.</span></span></span><span />
Є у любій нашій школі різні типи класів.
<span> І чимало в нашій школі класів-лоботрясів. </span>
<span> </span>
<span> У цих класах добрі діти, гарні та веселі, </span>
<span> І відразу після школи мчаться до оселі. </span>
<span> </span>
<span> Не цікавить їх навчання та не тягне в школу, </span>
<span> Їм пошвидше би до друзів і собі додому. </span>
<span> </span>
<span> У цих класах усі діти ну зовсім не вчаться. </span>
<span> І заходити до них вчителі бояться. </span>
<span> </span>
<span> Діти скачуть та грохочуть, голасно сміються, </span>
<span> Їх ніяк не зупинити - жарти так і ллються. </span>
Отримала я сьогодні ,на контрольній четвірку.
Ой,учитель дорогий, постав хоча б п'ятірку
Прийшла я в школу , але не хотіла
<span>Мене мама з самого ранку будила
</span>
<span>Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люди добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»</span>